Покликання – це дар і завдання
« Тому, брати, тим більше старайтеся утвердити ваше покликання і вибрання; бо те робивши, ніколи не спотикнетеся.» ( 2 Пт 1,10) 
Тема покликання є дуже широкою, а разом з тим цілком індивідуальною для кожної людини. Покликання отримав кожен, цей дар не звужується лише до священиків, монахів чи монахинь, а торкається кожного особисто. Бути добрим батьком, матір’ю, керівником, лікарем і т.д. – не менш важливо, як бути добрим священиком.
Про покликання до священства, на якому зупинимось, набагато більше знає той священик, який довше служить Богу, але на прохання написати цю статтю мені було ніяково відмовити, адже я також покликаний, за що і дякую Богу. Багато молодих людей, які зустрічають на своїй життєвій дорозі священиків, сестер монахинь чи семінаристів, задумуються і над своїм покликанням. Людина, котра стоїть перед вибором, ким їй стати – священиком, монахинею, чи одружитись, зазвичай дуже переживає, не знаходить собі місця, не спить ночами, поки не зробить відповідного вибору.
Слухаючи багатьох семінаристів чи священиків, про дозрівання їхнього рішення вступу до семінарії, потрібно підкреслити, що не всім так легко відважитись на такий відповідальний крок у житті. Деякі хлопці їхали, щоб поступити і повертались зі страхом назад додому, інші думали, що можуть не витримати в семінарії і боялись так званої «ганьби» перед людьми і того, що пізніше про них будуть говорити, ще іншим на перешкоді були батьки, котрі хотіли мати вдома внуків, а не священика. При цьому потрібно пам’ятати, що Господь шанує вільний вибір кожної людини і прагне для неї щастя, а справжнє щастя для людини може наступити лише тоді, коли вона прийме від Бога той дар, який Він їй дає, і його не змарнує. Покликання – це як потяг, він веде тебе до мети, хоча ти без перешкод можеш вийти на будь-якій зупинці, невідомій для тебе, чи в невідомій місцевості, хоча він їде саме туди, куди тобі було потрібно.
Господь сам обирає, кого захоче, тому це покликання є даром, і на обрану людину покладає певне завдання, маючи надію, що вона його виконає.
Думка про покликання у мене з’явилась приблизно в сьомому класі, де я зустрів чудового священика, якого любили і дорослі, і молодь, і діти. Я пам’ятаю, що захотів стати таким, як він. В моєму дитячому тоді ще розумінні, священик – це людина без проблем, це людина постійно усміхнена і вміє усіх любити. Як я тоді хотів, щоб він звернув на мене увагу, щоб повірив, що я теж таким стану, тому що батьки не вірили, що «вредний» Сашко буде колись священиком. Минали роки, свого рішення я не змінював, попри невіру і насмішки найближчих і твердо вірив, що стану колись священиком. Моє рішення було настільки твердим, що навіть коли я закохався до безтями в 11-му класі і почав зустрічатися з дівчиною, розумів, що мене кличе Господь, розумів, що хочу бути священиком і заради цього був готовий пожертвувати своєю любов’ю до дівчини. Протягом навчання в семінарії було багато різних спокус і перешкод, ситуацій, коли хотілось залишити навчання, але вже тепер я розумію, що змінювати рішення можемо ми, але не Господь, Він переконливо простягає руку, коли важко, Бог не залишає своїх покликаних сам на сам з проблемами.
На сьогоднішній день я вже три роки і три місяці священик, декому може здаватись, що це дуже мало, але не знаю, скільки ще попереду, тільки впевнено скажу, що сьогодні я щаслива людина і ні на мить не шкодую про свій вибір, хоч іноді буває важко. Ніколи не потрібно концентруватись на собі, лише жити з думкою про те, чого прагне від мене Господь, для чого я живу і яке завдання Він на мене покладає.
