Загальнолюдська формація

Загальнолюдська формація

            Обов’язковим фундаментом всієї формації є формування кандидата в загальнолюдському напрямку. Оскільки священик має бути живим образом Христа, то семінарист повинен намагатися, наскільки це можливо, відтворювати в собі людську досконалість Чоловічого Сина. Повинно це виявлятися щодо всіх оточуючих.

       Дивлячись з природної, людської точки зору, служіння священика має бути якнайбільш достойним, тому кандидати повинні пройти якісну формацію, щоб стати «мостом», а не перешкодою в зустрічі вірних з Ісусом Христом.

      Оскільки на чисто природній площині осягнути людську досконалість здається неможливим, то  кожний християнин з вірою може повторити за св. Павлом: «Я можу все в тому, хто укріплює мене» (Флп 4,13).

     Загальнолюдська формація повинна виховати дорослу, сильну, врівноважену, свідому особистість, вільну від будь-яких прив’язаностей, здібну нести тягар пастирської відповідальності.

     Насамперед це можливо через глибоке пізнання себе, своїх позитивних і негативних рис, також прийняття цілої правди про себе і твердого рішення ставати кращим. У цьому допоможуть щирі розмови з наставниками, духівниками та іншими членами семінарійної спільноти.

     Наступним етапом формації є самовиховання, тобто позитивна робота над собою. Велику роль відіграє в цьому керівництво (допомога) вихователів, а також духовного отця (духовне керівництво), вони спрямовані на те, щоб усувати вади і розвинути позитивні здібності. Тобто загально значимі людські риси, які ще з давнини називають «чеснотами».

         Семінарист насамперед повинен виховати в собі такі чесноти:

–        любов до правди;

–        правдивість і ретельність (слова і вчинки повинні відповідати одне одному);

–        пошана до кожної особи, її гідності та свободи (моя свобода не може зневолювати іншу особу, адже ця особа також має право на свободу);

–        почуття справедливості;

–        мужність, стриманість

–        вірність сказаному слову;

–        щире співчуття;

–        послідовність у діях (виконання об’єктивних норм);

–        врівноважене мислення і спосіб існування (перевага розуму над почуттями і емоціями, котра виражається у сформованому виборі волі);

(пор. Флп 4,8; ОТ 11; РБУ 43).

         У сучасному світі потрібно шукати цінність справжньої спільноти, оскільки вона є красномовним знаком часу й одним з найкращих методів євангелізації. Тому фундаментальною рисою характеру майбутнього священика повинен бути щирий і дружній зв’язок з ближніми. Адже священик покликаний бути відповідальним за спільноту та об’єднувати, вести її до зближення з Господом.

      «Тому священик має бути ввічливим, гостинним, щирим у словах і намірах, розсудливим і спокійним, великодушним і готовим до служіння, з усіма повинен нав’язувати та утримувати відкриті і братерські контакти, повинен завжди бути готовим зрозуміти, пробачити, потішити і допомогти» (РОУ 43).

      Щоб вміти творити єдність у спільноті, священику потрібно почуттєво дозріти, а це можливо через усвідомлення і прийняття цілої правди про людську любов.

     Почуттєва сформованість кандидата повинна проявлятися у розсудливості і вмінні зректися всього, що наражало б його на небезпеку втрати контролю над своїм тілом, почуттями, духом та втрати пошани до чоловіків і жінок.

     Потрібно сформувати характер, що мав би відповідну ієрархію цінностей.

     Тому семінаристи повинні самі перемагати власну анонімність та пасивність й активно брати участь у житті спільноти. Пасивність, критиканство, ізоляція та анархія абсолютно суперечливі з формуванням до свободи.

     Цю свободу можна осягнути, відкриваючись на досвідчення Божої любові, в активній і витривалій роботі над собою та самовихованні, яке можливе у внутрішній сфері через духовне керівництво, а в зовнішній – під наглядом та керівництвом модераторів Семінарії.

     «Ви мусите від себе вимагати, навіть якщо інші від вас не будуть вимагати» (Йоан Павло II у зверненні до молоді, Ченстохова 18.06.1983).

     Без формування моральної совісті неможливо осягнути свободу, яка відповідала б за свої вчинки. Совість є голосом люблячого Бога, який ми чуємо у своїх серцях, а одночасно вона вказує нам глибокий сенс свідомої і вільної відповіді на вимоги, які Господь ставить перед нами. Такий послух з боку людини є апогеєм у виражені своєї любові.