Per aspera ad astra

З волі Всевишнього Бога, без Якого нічого не діється, з волі Того, Який однаково наказує грізним хмарам і тихому вітру, відвічним скалам і гарній квітці, з волі Того, Який опікується з однаковою любов’ю усім створінням, а головне – пам’ятає про людей, пам’ятає також про мене…

Дякуючи Богу, я народився, що сталося 3 грудня 1940 р. в селі Слобода-Мурафська, Шаргородського району, Вінницької області (в Мурафській парафії). Мої батьки були малозабезпеченими селянами; працювали в радгоспі, сумлінно виконуючи різноманітні польові роботи. Моя сестра Марія народилася 2 лютого 1944 р. У 1948 році я пішов до школи, у перший клас. Щовечора в нашому домі була спільна молитва. По понеділках, вівторках, четвергах і п’ятницях щовечора обов’язково всією родиною, окрім вечірніх молитов, відмовляли одну частину Розарія до Ісуса Христа, а в неділю, середу та суботу відмовляли одну частину розарія до Матері Божої. Щонеділі і в свята ми всією родиною ходили до храму на Службу Божу. За відвідування храму і за мою набожність у школі вчителі й учні дошкуляли мені і щораз більше переслідували. Під час літніх канікул я працював у радгоспі, в полі, а під час відпочинку вивчав латинською мовою міністрантуру. Йшли роки …

У той час у Мурафській парафії був настоятелем о. Войцех Дажицький, який 8 років просидів у в’язниці на Калимі, не сподіваючись на життя. Доброта, лагідність і духовне й безкорисливе душпастирське життя священика притягували до костьолу, до Бога, все більше і більше людей. З’явилося багато міністрантів, молодих хлопців, котрі прислуговували під час Меси та інших Богослужінь. Серед них пощастило бути й мені. Думаю, що це Боже Провидіння кликало мене до служіння Богу. Саме тоді я відчув внутрішній голос Ісуса: “Йди за мною”. Але, будучи недосвідченим у цій справі, своїм недозрілим розумом я ще не міг збагнути, що означає той внутрішній голос. Тоді я ще не знав, до кого мені звернутись, щоб стати священиком. Було мені тоді 13 років. Про духовну семінарію не мав жодного поняття, навіть і не чув ніколи про неї.

Я старанно приглядався, як о. Войцех відправляв Месу й інші Богослужіння. Все, що бачив своїми очима, неначе фотографував, а що чув, старався записати в пам’яті, немов на магнітофонну стрічку. Бажання стати священиком стало ще сильнішим. У 1958 р., при відмінній поведінці, я закінчив повний курс Ново-Мурафської середньої школи. Через деякий час до мене прийшов однокласник Юзеф Свідніцький, довго розмовляючи, ми обмірковували наше подальше навчання. З допомогою Божої благодаті ми прийшли до висновку, що нас обох кличе до себе добрий Бог. На той час в Україні римо-католицької Духовної Семінарії не було. Ми дізналися, що Духовна Семінарія знаходиться в м. Каунас (Литва) і в м. Рига (Латвія). Ми постановили поїхати до Риги. Там у нас були знайомі люди. Того дня моя мати була на відпусті у Браїлові, а батько на роботі, в дорогу мене випровадила бабуся. У Ризі нас зустріли сестри монахині, Гоноратки. Пізніше нас відвели до однієї набожної родини Трояновських, пана Яна і пані Констанції. Подружжя нас прийняло в своєму домі, як рідних дітей. Ми відразу почали шукати роботу. Моїм друзям пощастило швидше влаштуватись, бо вони були старші віком. Мені ж скрізь відмовляли, бо я був ще неповнолітній, не мав паспорта, тому був змушений повернутися з Риги в Мурафу, за паспортом. З ним я повернувся у Латвію і з великими труднощами влаштувався на роботу в Ризі, в дитячий садок. 1 жовтня 1958 року мене оформили «кочегаром-истопником детсада», пізніше мене переведено «дворником-сторожем». Працюючи в дитячому садку, щоденно старався ходити до храму. Одного разу я розповів про свої наміри щодо вступу в Духовну Семінарію інспектору Духовної Семінарії о. Станіславу Зепсу. Отець – інспектор дав відповідні вказівки, повчання і своє священицьке благословення. Це було для мене великою радістю і поштовхом до ще більшої праці над собою.

1959 року мене звільнили з роботи у зв’язку з призивом до служби в армії. 14 грудня 1962 року був звільнений у запас і командуванням військової частини направлений у м. Рига. Слава Богу! У 1963 році мене прийняли учнем водія тролейбуса, після трьохмісячних курсів влаштувався водієм тролейбуса. Нарешті прийшов і той довгоочікуваний, благословенний день. У кінці серпня 1963 р. я був запрошений адміністрацією Духовної Семінарії, мені сказали, що потрібно буде разом з ректором іти до уповноваженого в справах релігії, зі своїми документами, на співбесіду. Того дня ректор Духовної Семінарії, отець професор Козловський Леонард, я та ще два кандидати пішли до уповноваженого в справах релігії при Міністерстві Латвійської РСР. Чиновник відмовляв нас від прийнятого рішення, але не почув очікуваної відповіді. Після розмови ми залишили кабінет. У перших числах вересня адміністрація Ризької Духовної Семінарії звістила велику радість: мене зараховано студентом у Вищу Духовну Семінарію. Це велика благодать Божа. Я відчув велику радість у серці, яку неможливо описати. Зі слізьми радості дякував Богові за Його доброту, милосердя і опіку наді мною.

Будинки Духовної Семінарії у минулому були відібрані державою. Студенти жили й навчалися в дуже важких умовах. Семінарія знаходилася в старому, невеличкому парафіяльному будинку. При ній було 3 сотки землі, біля яких працювали самі студенти, самі себе обслуговували, лише їжу нам готували дві кухарки. Протягом п’яти років навчання в семінарії до своєї родинної парафії в Мурафу я не їздив і листів теж не писав – ні своїм батькам, ні комусь іншому. Все це було задля того, щоб не зашкодити собі у навчанні в семінарії і не “розлютити” атеїстичну систему. Адміністрація Духовної Семінарії щоразу направляла мене на Різдвяні і літні канікули до певного настоятеля в парафію, що у Латвії. Мої батьки лише на третій рік мого навчання в Семінарії від певних осіб довідалися, що я знаходжуся в Ризі і навчаюся в Духовній Семінарії. Це для них була велика і несподівана радість. Того ж року до мене приїхала мати, зустріч була дуже радісна та зворушлива. 26 травня 1968 року настав найочікуваніший для мене день, бо мене та ще двох моїх колег єпископ Юліан Вайводс висвятив на священиків. Першу Святу Месу я відслужив 23 червня 1968 року у Ліксненському храмі Найсвятішого Серця Ісуса, неподалік Даугавпілса, що в Латвії.
В Ліксну на мою першу Службу Божу з Мурафи приїхало приблизно 25 чоловік, в тому числі мати, батько і сестра. 28.06.1968р. єпископ Юліан Вайводс призначив мене вікарієм у парафію святого Петра Апостола, що у Даугавпілсі.

На початку квітня 1970 року в Ригу до єпископа Юліана Вайводса приїхала делегація з Городоцької парафії, що на Поділлі. Сердечно просили єпископа, щоб направив мене до них, на що єпископ дав згоду. Після цього уповноважений у справах релігії по Хмельницькій області видав мені «справку» на обслуговування трьох парафій: в Городку, Деражні і Голозубинцях. 26 квітня 1970 року Городоцька парафія урочисто святкувала день впровадження новопризначеного настоятеля. За причини хвороби у 1977р. був переведений до Деражні, і до 1992 року я виконував свої священицькі обов’язки у цій парафії, а з 15 квітня цього ж року за розпорядженням Ординарія Кам’янець-Подільської дієцезії єпископа Яна Ольшанського мене переведено в Городок, де і знаходжусь до сьогодні.

На завершення хочу сказати, що шлях мого покликання був нелегкий, бо пролягав через труднощі до священства. Я дуже радію, що можу служити Богу та людям у сані священика.

«Аж до самої старості й сивини – не покидай мене, о Боже» (Пс 71,18).