Покликання

Потім (Ісус) вийшов на гору й покликав тих, що їх сам хотів, і вони підійшли до нього… (Мк 3,13)

Господь виходить на гору і кличе до себе тих, кого сам хотів. Ці слова є ключовими у покликанні. Христос кличе працювати на його «ниві», і кличе тих, кого хоче. Потрібно собі усвідомити, що покликання є даром. Можемо запитати, чому Христос дає покликання саме цим, а не іншим? Адже іноді здається, що є більш достойні кандидатури на священство і більш побожні. Це правда. Але відповіді на це запитання ми не знайдемо. Кожне покликання є даром, і водночас таємницею. Господь сам обирає, кому уділити цей дар. Це вільний вибір Бога. Покликання дається не з огляду на доброту або красу людини, а тому, що Бог обрав цю особу до служіння у священстві. Кожному із нас Творець приготував своє покликання. Одні покликані до священства, інші – до подружжя або до консекрованого життя. У кожного є своя дорога, і йдучи цією дорогою через служіння ближнім ми повинні осягнути святість.

           Про покликання як дар любові говорить також Папа Бенедикт XVI у Посланні на 49 Всесвітній день молитви за покликання, який проходив 29 квітня 2012 року: «Кожне покликання народжується, фактично, з Божої ініціативи, воно є даром Любові Бога! Він є Той, Хто робить «перший крок»; причиною такої особливої доброти не є ми самі, але радше Його любов, «…влита в серця наші Святим Духом…» (Рм 5,5) 

            Священиком може стати не кожний, а лише той, хто відчув покликання до священства. Господь говорить: «Не ви мене вибрали, а я вас вибрав…» (Йн 15,16). Внутрішній стан переконання у покликанні відчувають дуже багато хлопців, але не всі мають відвагу на нього відповісти. Не всі також його зберігають. Адже прагнення до священства приходить у різні роки нашого життя. Одні відчувають його ще з раннього дитинства, інші відкривають покликання у підлітковому віці, але є і такі, котрих Бог кличе вже більш дорослими. Та найголовніше – це бажання відкритися на покликання та відповісти на нього. Господь говорить «…Багато бо покликаних, але вибраних мало» (Мт 22,14). Щоб зберегти в собі покликання, потрібна постійна і стійка молитва. Та не лише молитва самого покликаного, але цілої спільноти. Другий Ватиканський Собор навчає, що обов’язок піклуватися про покликання до священства лежить на всій християнській спільноті, зокрема на єпископах, настоятелях парафій, різних спільнотах, сім’ї (Декрет про приготування до священства OT 2). Отці Собору нагадують нам про важливість сім’ї у віднайдені та плеканні покликання. Вона є наче початковою семінарією, котра сповнює покликаного духом віри, любові і благочестям. Також через молитву і всебічну підтримку християнські спільноти повинні піклуватися про нові покликання і підтримувати тих, хто прагне посвятити себе служінню Богові (ОТ 2). 

Покликання є даром любові. Тобто виразом любові Бога. Натомість відповідь людини на покликання – це вираз любові покликаного. Адже пастирське покликання, передусім, полягає в любові до Ісуса, у любові до всього, що пов’язане з Церквою, Таїнствами, вівтарем, храмом. Тому що священик не просто проповідник, не просто людина, яка сповідає людей, не просто публічна особа, але людина, яка стоїть перед Богом в молитві не тільки за себе, але і за людей; особа, яка приносить Богу молитву «за гріхи наші і за людську несвідомість» (св. Григорій Великий).

У житті особи, котру кличе Бог для служіння, бувають моменти невпевненості. Чи насправді мене кличе Христос? А можливо я помилився? Можливо не правильно зрозумів дорогу, якою маю йти? Такі моменти є чимось нормальним, адже ніхто з нас не може бути абсолютно впевненим щодо покликання. Тому завдання семінарії – допомогти розкрити покликання і зміцнитися в ньому. Щоб впевнитись у виборі покликання, потрібно щонайменше три речі: внутрішнє переконання щодо свого покликання, згідність з цим рішенням духовного наставника і підтвердження Церкви в імені єпископа, ректора і вихователів семінарії. Ідеться тут про внутрішнє і зовнішнє переконання до священства. Тобто я особисто маю бути переконаний у цьому, і Церква ззовні повинна підтвердити моє рішення.

Але може бути так, що навіть відповідаючи на покликання людина з часом його втрачає. Неможливо, щоб Господь його забрав. Так діється через людську недбалість. Для того, щоб зберегти покликання, Церква заохочує і навіть зобов’язує до кількох речей. А саме: молитва, життя Таїнствами, спільнота, робота над собою. Є і багато інших, але ці найголовніші. Без молитви людина швидко поставить себе на місце Господа, свої прагнення –  замість Божої волі. Не приступаючи до Таїнств, особливо Сповіді та Євхаристії, втратить сили для духовного життя. Відкинувши спільноту, позбудеться зовнішньої підтримки і братського напоумлення. Коли перестане працювати над собою, буде легко піддаватися спокусам. Натомість дотримання цього завжди буде вести до стійкості і зміцнення покликання.

Взиваючи до праці на своїй ниві, Христос вимагає самопожертви і відречення від цього світу. Папа Бенедикт XVI навчає, що на ґрунті самопожертви народжуються і зростають усі покликання. Припадаючи до джерела Євхаристії і Слова Божого, ми зможемо жити любов’ю до ближнього, в якому вчимося щораз краще пізнавати обличчя Христа Господа (Послання на Сорок дев’ятий Всесвітній день молитви за покликання). Євхаристія і Слово Боже є фундаментом і запорукою зміцнення кожного покликання.

Відповідаючи на покликання, потрібно також пам’ятати, що це нелегка дорога. Але Христос сказав: «Візьміть ярмо моє на себе й навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим. Ярмо бо моє любе й тягар мій легкий» (Мт 11,29-30). Він ніколи не залишає нас самих, ніколи не накладає тягар, який ми не змогли б донести, не допускає випробування понад наші сили, не стоїть осторонь, дивлячись як ми намагаємось подолати труднощі. У кожному випробуванні і важкій ситуації Ісус посилає нам свої благодаті, і є першим, хто приходить на допомогу.

Роздумуючи над покликанням потрібно також сказати про вищість священства над світським життям. Адже, як говорить св. Павло: «той, хто нежонатий, клопочеться про Господні справи […] а хто жонатий, клопочеться про справи цього світу» (1Кор 7, 32-33). Священик, котрий є посередником між Богом і людьми, живучи в світі, не живе вже для світу, але об’являє нам в якійсь мірі життя, котре чекає нас у Царстві Божому. Перевага священства не полягає у більшій гідності людини, але у вищості з огляду на те, чим займається священик. А це є Таїнства, Слово Боже, опіка над Божим Людом…

Підсумовуючи, можемо сказати, що покликання є даром Любові, а прийняття покликання є відповіддю на цю Любов. Дар покликання – це водночас важке завдання і винагорода. Це завдання, бо Христос, взиваючи за Собою, не кличе нас на приємну прогулянку, але на важку боротьбу. Це винагорода, адже дозволяє бути близько біля Нього, стати Його посередником перед народом, звершувати Пресвяту Євхаристію, уділяти Таїнства, проголошувати Слово Боже і вже тут, на землі, скоштувати небесного життя.

о. Анатолій Постолович