Моє покликання – це подарунок Бога для мене

Покликання – це щось особливе, зворушливе, певного роду інтимне. Покликання – це насамперед дар самого Бога. Саме Він кличе, кого Сам хоче, Сам обирає, Сам пропонує. Це пропозиція людині обрати саме цю дорогу, адже лише на ній можна стати щасливим.

Моє покликання – це також дар Бога, Який мене покликав, а я відповів. Прагнення стати священиком у мене з’явилося ще у дитинстві. Пам’ятаю, як я разом із бабусею і мамою ходив на Службу Божу до каплички, яка знаходилася навпроти мого будинку (в Городку на той час був єдиний храм у центрі міста, натомість до нас, в район Мархлівку, приїздили священики, щоб відправити Службу Божу; будівництво парафіяльного храму св. Йосипа розпочалося тільки у 1994 році). Мене захоплювали священики, які приїздили до нас, захоплювала їхня таємничість, посмішка, радість, служіння людям, і водночас щось таке глибоке, духовне… Я хотів стати міністрантом, щоб бути ближче до священика і вівтаря, але боявся попросити. «Мамо, попроси ксьондза, щоб дозволив мені бути міністрантом» – просив я свою маму. Мама виконала моє дитяче прагнення – я став міністрантом. Моя перша міністрантська Служба була  дивовижною. Я почувався на сьомому небі від щастя – біла комжа, складені руки, я – біля вівтаря, біля священика, я подаю ампулки… Саме в цей період життя у мене почала з’являтися думка «я хочу стати священиком». Я не пропускав жодної Божої Служби, завжди бігав до храму, чомусь завжди тягнуло до нього. Тепер я розумію це прагнення – Бог хотів цього, а я, як мале дитя, ішов малими кроками за Ним.

Підростаючи, моє покликання дещо відійшло на бік. Можливо, радше не відійшло, а я його відкидав, тікав від нього. У 10 класі я перейшов до іншої школи, де знайшов друзів, – почалося зовсім інше життя. Мене мало цікавив храм, хоча я й ходив до нього. Це, напевно, був період переосмислення мого життя. Я був звичайним хлопцем, ходив на дискотеки, вечорами гуляв з друзями, зустрічався з дівчатами… Бог протягом цих двох років нагадував про покликання, але я уникав його. У середині року в одинадцятому класі я почав задумуватися: що ж мені далі робити? Що обрати, адже життя продовжується? Переді мною постало питання: семінарія чи університет? Ця дилема мене мучила, я багато молився, питав Бога: що мені робити? Після розмови зі своїм духовним отцем я вирішив, що спочатку піду навчатися, а потім, можливо, і до семінарії. Я подав документи на навчання і спокійненько собі чекав, коли прийде лист із повідомленням про те, що мене прийняли. Пам’ятаю день, коли надійшов цей лист. Я радів, що нарешті піду навчатися, але, як виявилося, мене не прийняли з огляду на те, що була велика кількість студентів на цей факультет. Для мене це стало конкретним знаком від Бога: «все, добігався, тепер попереду – семінарія. Але в цей час я зрозумів правдивість Божих слів – Я ТЕБЕ ВИБРАВ І ПОКЛИКАВ. Декілька важких ночей роздумів, і після цього я пішов на розмову до настоятеля своєї парафії. За декілька днів зібрав документи, батьки про це спочатку не знали. Я порозмовляв зі своєю дівчиною про намір іти в семінарію, вона, напевно, глибоко це пережила. Все у той час ішло якось поступово, ніби всі ці роки я готувався саме до вступу в семінарію. А скільки було маминих сліз: «Ти нікуди не підеш! Я тебе не пускаю!» Але ці її слова радше були не забороною, а острахом, щоб з її дитиною все було гаразд.

Насправді час у семінарії – це великий подарунок Бога для мене, як, зрештою, і моє покликання. Звичайно, на цій дорозі трапляються труднощі, коли ти хочеш залишити все і піти кудись в інше місце, думаючи, що саме там тобі буде краще. Але це не так. Труднощі і кризи певного роду допомагають глибше замислитися над своїм покликанням, над тим, до чого мене кличе Господь. Час у семінарії для мене був радісним часом, навіть на канікулах хотілося знову повернутися туди, адже семінарія стає дійсно другим домом, в якому всі живуть як одна велика сім’я. Дякую Богу за цей час. Саме тоді протягом трьох років ми з семінаристами відвідували дітей в інтернатах, відновили разом з видання семінарійної газети, яку Ви читаєте, проходили практику у парафії, робили разом багато різних, радісних і сумних, важких і легких, справ.

Сьогодні я закінчую шостий курс Вищої Духовної Семінарії. Протягом чотирьох місяців служу як диякон, а через 2 місяці прийму Таїнство Священства. Дякую Богові за цей великий подарунок – моє покликання. Дякую за всіх, хто за мене молиться, і надалі прошу про молитву.

Дорогі читачі! Моліться за нові покликання до священства і чернечого життя, адже сьогодні вони потрібні, як ніколи.

Дорогий брате! Якщо сьогодні ти роздумуєш над своїм покликання і вагаєшся – не бійся відповісти на цей голос Бога. Ісус, звичайно, не обіцяє золоті гори, славу, гроші, Він лише пропонує дорогу, на якій ти будеш щасливий і радісний. Радість народжується у співстражданні з Христом, радість народжується у несінні хреста, радість народжується у служінні людям і Богу.

Довідка Голосу Семінарії: Дк. Олег Жарук народився 3 березня 1987 року в м. Городок. Навчався в городоцькій ЗОШ І-ІІ ступенів №3, потім – у ЗОШ І-ІІ ступенів з польською мовою навчання. У 2004 році вступив до Вищої Духовної Семінарії Святого Духа. У 2007-2010 роках був відповідальним за душпастирське служіння в Соколівській і Солобковецькій школах-інтернатах. У 2009/2010 навчальному році виконував служіння декана. Один з відновників і перший головний реактор семінарійної газети «Голос Семінарії». Належить до парафії св. Йосипа в м. Городку. 26 листопада 2011 року прийняв свячення дияконату.