Одним з перших послушників Товариства Ісуса став юний поляк, в якому так ясно було видно заклик Господа і відповідь людини. Він був послушником у єзуїтів протягом десяти місяців і помер, не досягнувши і вісімнадцяти років. Проте Станіславу цього часу вистачило, щоб стати святим.
Станіслав народився в Росткові, в Польщі, 28 жовтня 1550 р. Він був другим сином у багатій дворянській сім’ї, дуже впливовій і шанованій у країні. У нього було хороше, щасливе дитинство, яке він провів у глибоко віруючому християнському оточенні. Його батько, Ян Костка, був людиною владною; його мати, Малгожата-Кристина була, наскільки відомо, жінкою дещо мовчазною і замкнутою, що повністю присвятила себе вихованню шістьох дітей. І батько, і мати хотіли, аби їхні діти здобули добру освіту, що відкриває дорогу до політичної або дипломатичної кар’єри. Почувши про колегію, відкриту єзуїтами у Відні, вони без коливань відправили туди своїх синів.
У липні 1564 року двоє братів прибули до Відня на навчання, там перед ними відкрився новий світ, що зачарував своєю красою; з іншого боку, їх оточувала атмосфера колегії і духовне виховання, яке вона давала, – саме це стало центром інтересів Станіслава. Протягом трьох років у колегії майбутній святий блискуче проявив себе у вивченні граматики, природних наук і риторики. Станіслав вступив у Братство Богоматері, члени якого отримували можливість глибшого духовного виховання й участі в справах апостольського служіння.
Проблемою став конфлікт, що виник між братами, і старший брат заподіяв молодшому великі страждання. При потуранні наставника і під впливом двох старших друзів-поляків Павло вирішив розважатися, повною мірою насолоджуючись життям у столиці Імперії. Станіслав віддав перевагу іншим цінностям: досвід спілкування з Богом, якого він почав набувати дуже рано для своїх років, схильність до молитви і служіння іншим, його любов до Євхаристії і шанування Пресвятої Діви були повною протилежністю переконанням Павла. Коли Павло разом зі своїми друзями докоряв Станіславу і глузливо звав його «єзуїтом», молодший Костка не здавався, навпаки, він зміцнювався у своїх переконаннях і говорив прямо: «Я створений для більшого». Незабаром у голові Станіслава почала дозрівати думка про втечу. Проте у нього була і серйозніша причина покинути Відень. Він відчував, що Христос закликає його вступити в Товариство, але єзуїти не хотіли прийняти його без згоди сім’ї. Хлопець знав, що батько ніколи не дасть дозволу на це. Тоді він прибіг до допомоги папського легата, кардинала Коммендоне, просячи його заступитися за нього перед наставниками, але, мабуть, ніхто не хотів допомогти йому, єдине, що він чув, то утішливі слова: «Ти ще дуже молодий»; «Спочатку вивчись, а потім твої батьки передумають…» Але ніщо з цього не задовольняло його. Він один розумів, що його «так» не може бути відкладене «на потім».
Біографи Костки описують, що кілька разів його бачили настільки поглибленим в молитву, що він здавався мертвим. Можливо, це пояснювалося його величезною здібністю до зосередження. Іще більш дивна подія мала місце в грудні 1565 року. У 1603 році свідок для участі в процесі беатификації розповідає: «Коли у Відні Станіслав серйозно захворів, він (Біліньський) сім ночей не спав біля ліжка хворого. У одну з ночей цього пильнування Станіслав жестом призвав його преклонити коліна, аби вшанувати Святе Причастя, який передала йому через ангела св. Варвара. Пізніше сам Станіслав в новіціаті розповідав, що під час хвороби у Відні він бачив Богородицю з Немовлям, і Вона попросила його вступити в Товариство Ісуса. І Станіслав насправді видужав і вступив у Товариство Ісуса.
10 серпня 1507 року. Брати Костка закінчили своє навчання і готові були їхати додому. Проте Станіслав приймає рішення їхати до Провінціала єзуїтів, аби попросити у нього дозволу вступити в орден. В колегії хлопець отримує рекомендаційний лист, який підготував для нього о. Франциско Антоніо, і вирушає до Аугсбурга. Йому ще немає 17 років; він залишає все, пориваючи зі своїм минулим, і тікає, аби виголосити те «так», яке більше не може тримати в собі. За 15 днів він пересікає територію сучасної Австрії зі сходу на захід і потрапляє до Баварії: у повній самотності пішки він проходить більше 600 кілометрів. Він спить в полях і їсть те, що йому подають. В Аугсбурзі Костку приймають добре, пропонуючи йому залишитися на декілька днів. Настоятель провінції знаходиться в Діллінгене. Костка негайно вирушає в це місто. Зустріч виявилася зустріччю двох гігантів. Один з них був дослідним борцем за віру – мандрівником, проповідником, невтомним письменником – св. Петро Канізій, настоятель єзуїтів Німеччини і папський легат. Другий був лише кандидатом, утомленим з дороги, виснаженим, з рекомендаційним листом в кишені. Але, оскільки обоє були святими, вони зрозуміли один одного. Канізій побачив достоїнства Станіслава і пообіцяв, що його приймуть до Товариства. Тим часом він міг трохи відпочити в колегії Діллінгена і небагато допомогти миттям посуду…
Як і Провінціал, Станіслав вирішив, що краще буде податися до Рима, хоча це означало, що йому доведеться пройти ще 1200 кілометрів. Подорож була здійснена у супроводі двох інших кандидатів: Джакомо Льованцио з Генуї і Фабріция Рейнера з Нідерландів. Їм було потрібно рівно місяць, аби дістатися з Мюнхена до Рима: з 25 вересня по 25 жовтня, з середньою швидкістю 35 кілометрів в день – трохи повільніше, ніж коли Станіслав подорожував сам. Вони переходять Альпи й Апенніни, прибувають у Флоренцію і нарешті до Рима. Фізична напруга була величезною, і Станіслав постійно вів внутрішню боротьбу з самим собою.
Хлопців зустрів Генеральний Настоятель, св. Франско Борджа – ще одна велика людина, яка відмовилася від своїх титулів і звань, аби одягнути сутану єзуїта. Він дружньо вітає трьох подорожніх і після декількох днів відпочинку приймає їх в Товариство. Ім’я Станіслава було записане в книзі новіціату 28 жовтня 1567 року. Товариші Костки одностайно свідчать про радість, що випромінювалася з нього і відбивалася на всіх його вчинках. Це, без сумніву, була радість задоволення, яке відчуває людина, яка довго шукала і нарешті знайшла те, що шукала, радість нарешті досягнутої мети. Хоча він страждав через розрив з сім’єю, ніколи не показував своєї печалі. Лист, отриманий від батька, був дуже суворим: «Своєю бездумністю ти збезчестив нашу сім’ю, ти заплямував честь славного дому Костка. Ти мав безсоромність подорожувати по всій Німеччині та Італії, як звичайний жебрак. Якщо ти упиратимешся в цій дурості, то хай ноги твоєї не буде більше на польській землі».
Сьогодні, як і раніше, новіціат – це місце спокою і боротьби. Тут молоді люди приймають своє остаточне рішення, відповідаючи на покликання Господа слідувати за Ним і наслідувати Його в боротьбі за досконалість світу. Його сьогодення в новіціаті минало у Відні, він вже сказав «так» – Христу і «ні» – всьому іншому. Цілий місяць він відчував себе у звичній обстановці, виконуючи «Духовні вправи» св. Ігнатія, отримуючи вказівки від більш старшого послушника, Клавдія Аквавіви, людини, яка 13 роками пізніше стала Генеральним Настоятелем Товариства і з любов’ю згадував Станіслава як свого «товариша по зброї». Місяці минали швидко, цей рай не був останнім етапом його недовгої дороги. Наставник послушників, о. Джуліо Фачо, і його товариші, в числі яких були блаженний Родольфо Аквавіва (згодом помер мученицькою смертю в Індії), його польський друг Станіслав Варшавіцкий і Стефано Аугусті, що допомагав йому удосконалювати італійську мову, одностайно визнали, що Станіслав виконує все досконало. Пізніше його духовний наставник, о. Руїц, скаже в одній зі своїх проповідей, що, на його думку, Станіслав жодного разу не зробив жодного тяжкого гріха. Чи легко це далося молодому полякові? Ми переконані, що ні. Благодать Божа вимагає від нас співпраці, а характер Станіслава не був «легким від природи». Ось деякі висновки німецького графолога, який проаналізував його лист в 1957 році, не знаючи, що він належить руці святого: Цей лист свідчить про зрілість людини 30-35 років. Його манера поведінки імпульсивна й агресивна; він настроєний явно критично; він ледве підкоряється іншим і безцеремонно рве стосунки, якщо не все йде добре. Лист свідчить про напружену боротьбу між почуттям і розумом. Цей висновок, по суті, збігається з іншим, зробленим італійським графологом: Незалежний дух; лаконічно і розумно висловлюється, обираючи для цього потрібний момент.
Його довга подорож незабаром завершилася. Його смерть, як і життя, була дивно швидкою і легкою. Серпень 1568 року почався в Римі звичайною спекою, і Станіслав погано себе почував. 5 серпня він з товаришем відвідав образ Пресвятої Діви в базиліці Санта-Марія Маджоре, який так подобався йому. «Як я можу не любити Її, якщо Вона – моя Мати?» – сказав він того дня. 9 серпня він написав лист Пресвятій Діві, просячи Її забрати його, аби він міг зустріти свято Успіння на Небесах. Того дня, рівно через рік після його втечі з Відня, у нього стався сильний напад лихоманки. Ми не знаємо причини. Чи була це хвороба легенів? Чи був це поворотний тиф або малярія, яка у той час була досить частою хворобою в Римі? Хвороба швидко прогресує, лікарі нічого не можуть зробити; його товариші не в силах повірити в це, але Станіслав помирає. 14 серпня, всього за декілька годин до настання дня 15 серпня, свята Успіння Богородиці. Через декілька днів його брат Павло прибуває до Рима, аби добитися від Папи або іншого представника влади наказу відправити його до Польщі. Надто пізно. Він зміг лише поплакати на могилі брата, якого так мало цінував за життя.
У маленькій церкві Сант-Андреа аль Квірінале, що являє собою шедевр великого архітектора і скульптора Лоренцо Берніні, в мармуровому саркофагу зберігається прах хлопця, який у віці 17 років і 8 місяців досяг високої мети, яку бачив перед собою, коли говорив: «Я народжений для більшого». Зарахувавши його до лику святих, Церква зробила його прикладом для молоді. Станіслав Костка відповів «так» Господу, що призвав його служити Йому. І це «так» – безцінне, тому що св. Станіслав не зрадив своєму слову; тому що це «так» було сказане радісно і від щирого серця.
Текст приготував семінарист Вадим Здоров