“Деякі люди готові відати усе – навіть своє життя”

Дорогі читачі! Ми маємо змогу порозмовляти з о. Олександром Оріховським, який є вікарієм парафії у м. Дунаївці. Це особливий священик, адже він є активним волонтером, який допомагає нашим військовим у зоні АТО і не тільки! 

Слава Ісусу Христу! Отче, ми знаємо, що Ви займаєтесь волонтерською діяльністю, розкажіть, як Ви допомагаєте і кому саме?

Навіки слава! Ми у нашій парафії в Дунаївцях спочатку займалися конкретно одним підрозділом прикордонників під Донецьком, де були наші парафіяни-офіцери. Нашу допомогу можна поділити на два етапи: перший – це те, що ми взяли відповідальність за один підрозділ, а другий етап відбувається більш спонтанно, коли ми маємо змогу допомогти, то допомагаємо, не обмежуючись одним підрозділом, бо чуємо, що й інші підрозділи потребують допомоги.

Є й інші парафіяни, наші хлопці, які в інших місцях потребують підтримки. Наприклад, хлопцям потрібен був пристрій нічного бачення, і ми, зібравши кошти у парафії, придбали 6 пристроїв нічного бачення, один з яких був для прикордонників, а інші – для інших підрозділів.

Отче, ми знаємо, яка в Україні важка ситуація, і з болем дивимось на ці події. Але частоз’являється відчуття, яке можна виразити у словах: «А що можу зробити я?» Чи було у Вас таке відчуття, і що мотивувало Вас зайнятися волонтерською діяльністю?

Таке відчуття було! Приблизно кілька місяців. Хоч ми допомагали, та більш пасивно. Я спостерігав за тим, що відбувається, вболівав, був стурбований, як багато інших. Навіть не пам’ятаю, коли стався «вибух». Мені здається, що конкретний поштовх відбувся, коли нашого парафіянина з підрозділом направили під Донецьк. Тоді ми почали цим займатися. Тоді, коли це торкнулося близьких людей.

Як сталося, що Ви вирішили самі вирушити в зону АТО, і чи часто Ви туди їздили?

Перший раз був нещодавно, у листопаді-грудні. Ми почали допомагати нашим прикордонникам, і народилося бажання поїхати до них і провідати. Я раніше думав про це, але навіть не уявляв, як це буде. Думав, що це дуже складно, що нас не пустять, і що це складна процедура. А виявилося зовсім по-іншому. Цьому також товаришував страх та усвідомлення того, що це війна.

Я, разом з іншими священиками, шукав зв’язки, щоб поїхати. І в нас був парафіянин, який служить у РЕМ роті 93-ої бригади під Дніпропетровськом. Ми були з ним на зв’язку, і він домовився, щоб нас пропустили, і щоб ми мали змогу побути там. Це була рота забезпечення 93-ої бригади, яка перебувала неподалік від Пісків.Так відбулася наша перша поїздка до цієї бригади. Але дорогою виявилось, що неподалік знаходяться наші прикордонники, і ми поїхали також туди. Наша група складалася з чотирьох священників: я, о. Олександр Коцюр, о. Віталій Слободолян (із с. Смотрич) і о. Максим Крат. Це була наша перша така «розвідувальна операція», де ми побачили солдатів, поспілкувалися з ними, побачили умови, в яких вони живуть, їхні настрої, дух.

А скільки разів ви були в зоні АТО?

Я був там 5 разів. Після тієї «розвідувальної операції» я був із дніпропетровськими волонтерами у с. Попасне, оскільки саме тоді проводив реколекції в Дніпропетровську. Це була коротка поїздка, під час якої ми відвезли речі, продукти.

Пізніше була запланована поїздка, яку ми організовували з молоддю, зі спільнотою молоді з «канторки». Це активна молодь, яка зібрала кошти та подарунки для хлопців, також додатково ми зібрали кошти у парафії, закупили печиво, цукерки, м’ясні вироби, мандарини. Подорож була конкретно підготовлена до Різдвяних та новорічних свят, але вже не в одне місце, а в декілька – це були ті місця, де ми вже бували, а саме: у хлопців з прикордонних військ, 93 бригада; поїздка до бригади в Краматорськ, де є наш парафіянин; далі поїхали до хлопців з Національної Гвардії, де теж був один знайомий. Завжди складалося так, що була знайома людина, з якою ми домовлялися, щоб нас прийняли.

Важливо, що у цій поїздці наша основна мета була не матеріальна – щось завезти хлопцям (хоч ми і брали, звичайно, подарунки), мета була більше духовна – ми хотіли привітати їх з Різдвом, підтримати їх на дусі, принести їм трохи радості, поспівати колядки для них і разом з ними. Ми організували там маленький концерт, його приготував кл. Микола Бистрицький, який співав релігійні та патріотичні пісні. Також ми привезли різдвяні листівки, які зробили діти. Наш рух продовжився до двох військових госпіталів: в Дніпропетровську й у Черкаському. А далі вдалося побувати в Тоненькому, де також є група солдатів. У деяких місцях вдалося навіть поділитися оплаткою, відправити Службу Божу, разом помолитися. Ми побачили в них велику радість і вдячність, хоч і розуміли, що нічого такого не зробили.

Ви розповідаєте, що були там, де перебувають наші солдати. Розкажіть, що особливого Ви бачили?

Найбільш особливе – це їхній дух, оскільки у нас армії фактично не було, а війна йде не з ДНР чи ЛНР, а з Росією – потужною державою. І видно, що наші хлопці, чоловіки мають такий дух, мужність, вони можуть дати відсіч ворогам, вони готові навіть віддати своє життя, вони це розуміють, незважаючи на всі негаразди.

Була така ситуація неподалік Тоненького: приїхав один 23-річний хлопець – командир танку. Він приїхав за іншим танком, бо його танк був підбитий, і тут виявилося, що танк, за яким він приїхав, навіть не заводився. Цей хлопець сказав, що йому потрібно його тільки завести, а там його полагодять – навіть на передовій вони готові лагодити цей танк. Ми були в захваті від того, наскільки молоді люди готові зробити все, щоб захистити нашу країну.

Ми часто знаємо ситуацію з боку солдатів. Розкажіть, як цю страшну війну переживає мирне населення. Чи потрібна їм допомога?

Останні дві поїздки були пов’язанні з переселенцями. Передостаннього разу ми їхали в центр переселенців у Слов’янськ. Там я познайомився з протестантами, які ведуть центри для переселенців. І там були люди, які випромінюють мужність. Коли я був там, людей вивозили з Дебальцевого, адже там вже були обстріли, туди возили ліки, їжу. Я сам мав змогу побачити війну з «іншого боку» –з боку мирних жителів. Мої емоції були жахливі, адже там люди сидять у підвалах, а це діти, літні люди, які не мають куди поїхати або бояться. Сидять там без світла, газу, в холоді, часто без їжі, ліків, без житла. Також були люди, яких опанував панічний страх. Вони казали, що нікому не потрібні, ні ДНР, ні Україні. Багато зробила пропаганда, якою їх зомбували. Було таке враження, що бойовики сіють таку паніку, щоб тримати людей живим щитом. Хтось із переселенців сказав, що їм товаришує два почуття: ненависть і страх. Але попри все люди переборюють страх і покидають ті місця.

Чи хотіли Ви долучитися до допомоги цим людям? І чи вдалося Вам це реалізувати?

Нам вдалося поселити в наших селах три сім’ї. Люди мають в селах порожні хати, і деякі родини погодились віддати їх переселенцям як тимчасове житло. Наші люди гостинно прийняли їх, допомагають, приносять продукти, речі. Потроху ми намагаємося ламати стереотипи про «клятих бандерівців». Люди зі Сходу України здивованні, що зустрілися з відкритістю людей, гостинністю та любов’ю.

Нажаль, у нас є стереотипи про «людей з Донбасу», що це криміналісти, «зеки». Напевно, там є такі люди, але загалом це звичайні люди, звичайні трудяги, робочі, які важко працювали. Може, вони справді були в ізоляції, але це не правда, що всі вони погані та невдячні. Ми не зустрілися з якоюсь невдячністю чи хамством. Це люди із малими дітьми, які кажуть «нам не зручно, що нам люди допомагають, що нам люди несуть, ми здивовані, що тут такі добрі люди». Але з іншого боку, я не помічав, щоб вони чимось зловживали. Ми часто любимо самі собі створювати такий стереотип про Донбас, знаходимо якусь історію, що десь там хтось повісив прапор ДНР, ну, є такі випадки, але ми, нажаль, чомусь часто переказуємо саме їх замість усіх добрих, яких є набагато більше. Цих людей справді зомбували, але це не їхня провина. Це провина й попередньої влади і суспільства, що не робило нічого, щоб зламати ці бар’єри ізоляції.

Отче, солдати, напевно, бачать несправедливість влади, яка про них часто «забуває». Що вони відчувають з цього приводу? І бачивши це, що думаєте Ви?

Під час останньої поїздки ми привезли продукти в центри для переселенців, поїхали також до Артемівська, де провідали хлопців із 128-ої бригади, які виходили з оточення. Знайшлися добродії, які купили для цієї бригади машину, яку ми також відвезли і передали. Також ми привезли продукти, спальні мішки та інші речі. Мої враження були невтішні, адже у хлопців є багато запитань: чому так з вийшло Дебальцево; чому їх тримали до останнього, якщо знали, що Дебальцево буде захоплене; чому стільки жертв. Ніби це не Іловайськ, а так схоже!

Сьогодні особливо треба молитися до Бога і просити про мудрих і мужніх військових провідників. І в нас такі є, але їх не допускають. Треба молитися, щоб наш президент не боявся ставити тих бойових командирів, які там, на передовій, які знають ситуацію. А не генералів, які майже нічого не роблять, які бояться приймати рішення і не допускають інших, які змогли б це робити набагато краще. Я думаю, що ми, як суспільство, маємо молитися і тиснути на владу, щоб вона приймала у відповідний момент правильне рішення. Має бути молитва і конкретні дії. Бо складається таке враження, що їм байдуже, скільки там загине 100 осіб чи 1000. Хлопці готові своє життя віддати, але дуже болісно, коли вони розуміють, що за них ніхто не бореться.

У різних місцях, храмах також збирають допомогу. Але чи доходить ця допомога та чи бачать її солдати? Чи взагалі їм потрібна допомога?

Звичайно, потрібна. Говориться, що 70% продуктів, одягу, забезпечення поставляють волонтери – прості люди, які допомагають солдатам. Це бізнесмени, прості звичайні громадяни. Тому, безумовно, потрібно допомагати. Солдати кажуть, що якби не волонтери, вони б залишилися голі, голодні і з автоматом. Дуже втішно, що суспільство сьогодні це розуміє, і допомагає, як може. Волонтери, переважно всі, працюють напряму, мало хто везе допомогу в якийсь генштаб. Переважно всі волонтери мають на передовій своїх знайомих, куди доставляють безпосередньо те, що хлопцям потрібно. Ми спочатку збирали все, що могли, а зараз ми запитуємо, що їм потрібно. Наприклад, у десятьох хлопців не було светрів, а ми їм купили навіть трохи більше.

А чим ми можемо допомагати? Що парафіяни можуть для них зробити?

Думаю, що вкожній парафії є хлопці, які воюють. Тому не так складно зв’язатися з ними і запитати, що їм потрібно. Бо один підрозділ буде більше забезпечений, а другий підрозділ – менше. Є багато речей, якими держава їх не забезпечить, і вони не дозволять собі цього купити: наприклад, пристрій нічного бачення, тепловізор, оптичні приціли – жоден солдат собі цього не купить, а це речі, які рятують життя. Спочатку ми думали, що треба завести хлопцям їжу та одяг. Так, але цього замало. Якщо їм треба буде швидко проїхати, то замало того, що у солдата буде взуття. Усе починається з простих речей: їжа, одяг… а потім те, що рятує їм життя: бронежилети, тепловізор та інше. Ідеться про те, що зможе їм допомогти швидше здобути перемогу. Ми не тільки маємо говорити, що повинні встояти, втриматись на позиціях, а й прогнати ворога з нашої землі. Є речі, які має дати держава, але ми розуміємо, що вона не в змозі дати багато чого. А виготовлення деяких речей можна організувати: в’язання сіток, пошиття маскувальних костюмів.

Чи є якась надія, що все це закінчиться? Бо люди теж не можуть допомагати «впусту». Чи є якісь результати волонтерської допомоги?

Результати? Перший результат такий, що ми рік воюємо проти Росії. Можливо, не на повномасштабному рівні, але ми все ж таки розуміємо, що це російська армія, що це спецпідрозділи, які по той бік, і що ми рік можемо протистояти їм і триматися – це велике досягнення. За цей час підвищився рівень наших військових, свідомість у людей, відповідальність нашого народу. Я думаю, якщо наші люди будуть мати свідомість, відповідальність, то, звичайно, ми переможемо, така надія є. Ми впевнені, що переможемо, тільки питання, яким коштом. А для цього потрібно, щоб люди якомога більше долучалися до допомоги. Чим швидше суспільство прокинеться, тим швидше закінчиться війна.

Дуже несправедливо, що сьогодні в Україні не запроваджено військовий стан. Деякі люди готові відати все – це солдати, які там, на передовій, волонтери, готові відати своє життя, відати все, що мають. Але, на жаль,є певна частина суспільства, яка просто далі живе так, ніби в нас немає війни, і тільки роздумує: «переможемо ми чи ні, що нам робити: готувати російські прапори чи кудись тікати? Ці люди просто спостерігають і належать до «диванної сотні». Якщо кожен буде робити те, що повинен, звичайно, в нас обов’язково буде перемога. Бог дасть нам сили протидіяти Путіну, бо я впевнений, що це Господь бореться за нас, ми не самі. Видно велике діяння Бога у нашому народі: піднесення, оживлення, пробудження свідомості багатьох людей. Але потрібно багато покаяння, переміни свідомості. Покаяння полягає у перемінені способу мислення, зміні вчинків. Кожен має взяти відповідальність за те, що робить.

Ми маємо ще зрозуміти, що ця війна – це не тільки провина Путіна і Януковича, все набагато глибше і ширше. В Україні офіційно за 23 роки зробили близько 40 мільйонів абортів, які робив не Янукович чи Путін, а суспільство. На коляді одна дівчина мені сказала, що тільки її мама зробила 15 абортів. А скільки є того зла, що ми про нього навіть і не знаємо? Чому не шанується гідність солдата, його життя? Тому, що така тенденція панує в суспільстві. Сам закон про дозвіл абортів показує, що ми не шануємо життя. І це видно не тільки з боку влади, а також на рівні простих громадян. Можемо себе запитати:  що я зробив для того, щоб врятувати того солдата, щоб він не був голий, босий? Багато людей скаже: а що я можу зробити? Я нічого не можу зробити. Але це не так, бо кожен може чимось допомогти. Тому це є й духовний процес, процес переміни, навернення до Бога, до Божих Заповідей, навернення до шанування людської гідності загалом, не тільки щодо солдатів, а взагалі. Повернення до Божих Заповідей, де Господь говорить, наприклад, не кради. З цього починається корупція, зрада, коли суспільство живе егоїстичним життям, коли багато хто думає, де і коли можна вкрасти. І не зважає на те, що він вкраде, а завтра хтось загине.

Сказати, що завтра все закінчиться, я не можу. Треба бачити, що багато чого Бог вже робить у нас, що вже є великі переміни у суспільстві, і переміни відбуваються далі. Це також дає нам надію на те, що люди також за цим потягнуться, прокинуться зі сплячки, страху, безвідповідальності, байдужості. Віримо, що ця свідома частина суспільства, ці патріоти, хлопці, які віддають свої життя, потягнуть за собою переміну, піднесення всього нашого народу.

Щиро дякуємо за розмову! Надіємось та молимось про переміну кожного з нас. Будемо робити все що від нас залежить, щоб якнайшвидше настав мир у нашій Батьківщині. Хай Бог Вам благословить у Вашому служінні, та починаннях!

Розмовляв: кл. Олег Байдацький

Опрацювали: кл. Олег Байдацький, кл. Валерій Гідзіль, кл. Павло Куровський.