Свідчення єпископа Радослава Змітровича про своє покликання

Мабуть, для кожного католика слово «єпископ» одразу асоціюється з кимось великим, глибоко духовним, освіченим, інтелігентним, а, можливо, далеким для простого віруючого. Багато хто, особливо старші люди, не звикли до того, щоб бачити єпископа у своїй парафії. Дякуючи Богу, на сьогоднішній день в Україні є 13 єпископів. 9 лютого 2013 року новим єпископом-помічником Кам’янець-Подільської дієцезії став о. Радослав Змітрович OMI.

Отець-єпископ належить до місійного згромадження Місіонерів Облатів Непорочної Марії. До своєї номінації на єпископа о. Радослав провів цікаві роки священицького служіння в Польщі, Туркменістані та Україні. Єпископ Радослав з радістю поділився з нами роздумами про своє покликання: що переживав, як зустрів Бога, чому посвятив Йому своє життя… Нехай ця простота єпископа, його вірність Богу надихають нас бути свідками Ісуса Христа в сьогоднішньому світі.

Отче-єпископе, розкажіть нам, будь ласка, про своє дитинство. Хто привів Вас до Бога, до Церкви і допоміг стати на дорогу віри?

Я народився в Гданську, але потім виховувався в с. Гербатка, там жили батьки, а потім в м. Коженіце (Польща). Дитинство не було погане, але не було і просте. Якщо йдеться про контекст віри, то моя сім’я була як середньо віруюча в Польщі. Біля нашого дому був монастир сестер. Точно не пам’ятаю, хто навчив мене молитви: або мама або бабуся. І я молився… Також для мого покликання було важливо те, що коли я жив уже у м. Коженіце, ходив до каплички на розарієві травневі молебні. Хоча багато з цього я не розумів, бо був ще малий, але ця атмосфера (пісні, молитви, Пресвяті Дари) була важливою підготовкою до моїх відносин з Господом. Тоді я як дитина відкривався перед Ісусом. І практично весь час молився. Тільки декілька місяців, пам’ятаю, не молився. Тоді відчув, що потребую молитви – коротко, але щодня. Великий вплив на мою віру і навернення мала моя тітка. Вона подарувала мені книгу Романа Брандштеттера: «Ісус з Назарета». Ця книга мене дуже вразила, тоді мені було 16 років…

Що вплинуло на Ваш вибір священства? Як Ви зрозуміли, що саме це Ваша дорога? Чому Ви обрали Згромадження Отців Місіонерів Облатів?

Мені ніколи й на думку не спадало, що я  маю стати священиком. Передусім, через книгу «Ісус з Назарета» я мав сильне захоплення Ісусом і певне відновлення моїх відносин з Ним. Це захоплення дало мені внутрішню волю і спокій. З перспективи часу розумію, що вже тоді був внутрішньо вільний до того, щоб обрати те, чого захоче Бог. Не знаю чому, але в мене було таке переконання, що прийде час і я буду знати, що маю робити. Багато людей питали, чим буду займатись після школи. І я був впевнений, що прийде час, і я буду знати. І дійсно, так сталося. 1 листопада була зустріч моєї родини, під час якої почалась розмова: «Що Радек буде робити після школи?» На це моя тітка сказала: «Я кажу вам – він буде місіонером». Коли вона це сказала, то я сказав у своєму серці: «Так, я буду місіонером». Раніше я про це не думав. Це слово тітки вразило мене, і я почав дозрівати. У мене виникло питання, чи Бог є? Якщо Він є, то все треба віддати Йому, все життя. І так я почав свою дорогу покликання.

Пішов до Облатів, бо хотів вступити до місійного згромадження. Хоча я мав контакт з Вербістами, до мене написав один отець облат, який займався покликаннями, і запросив у гості. Після закінчення середньої школи я поїхав до них у Познань. Маленький факт, який мене там вразив – це довіра між двома священиками. Хоча я думав, що вступити до семінарії важко, Облати мене легко і з радістю прийняли.

Де Ви працювали після прийняття свячень?

Спочатку я недовго служив на парафії, а потім був вихователем в Нижчій Духовній Семінарії, вчителем фізкультури, навіть духовним отцем. Далі працював у парафії в Познані, а потім – знову в семінарії.

Ви почали говорити, що обрали місійне життя. Ми знаємо, що Ви служили в Туркменістані. Розкажіть, будь ласка, у чому полягало Ваше душпастирство там, як Ви туди потрапили?

Це дуже цікава місія. У Туркменістані було небагато католиків німецького походження, вони були з Туркменбаші і потребували священиків. Цих людей відвідував апостольський нунцій в Казахстані Мар’ян Олесь, і він шукав згромадження, які б могли працювати в Туркменістані, а це був якраз рік, коли канонізували засновника нашого згромадження Євгена де Мазенод. Ми прийняли це запрошення як заклик від Бога. І коли я вперше почув про Туркменістан, зрозумів, що це для мене.

Ситуація була такою, що там не було Католицької Церкви, і коли ми приїхали в 1997 році цих німців вже не було, бо вони виїхали до Німеччини, так  що практично не було католиків, не рахуючи іноземців, які там працювали. Я поїхав туди з о. Анжейом Мадеєм, і на початку ми знали лише кількох людей і починали зустрічі з ними, саме з них потім і народилась Католицька Церква. Протягом трьох років ми готували цих людей до Хрещення або до відновлення Хрещення. Ми не знали, що з цього буде, просто проповідували Євангеліє різними способами, де тільки була нагода. Ходили по домівках, зустрічалися з людьми, які входили до товариства «Полонія Туркменська», тобто людей, які були пов’язані з Польщею. Більшість людей нас не приймали, бо не знали.  Ми часто спілкувалися з однією жінкою-туркменкою, і фактично з її дому там народилась Католицька Церква, до якої належали люди різних національностей, які не мали католицького коріння, це всі ті люди, які відкрились на Євангеліє. Те, що люди навертаються, відкривають Ісуса, – це неймовірно. Це дуже складна, але важлива місія. Я, наприклад, їздив до Красноводська раз на місяць і протягом трьох років практично не зустрів нікого, хто б хотів мене слухати з відкритим серцем. Там були просто зустрічі. Але коли я виїжджав, з’явились люди, які дізнались, що туди приїжджає католицький священик, а це були люди з України.

Чи не було вам духовно важко виконувати свою місію у Туркменістані в порівнянні з місією у Польщі?

Ні, я мав добру підготовку. Для мене не було важко, я одразу почував себе, як удома. До цього я працював в Нижчій Духовній Семінарії, я навчав хлопців фізкультури, і було так, що я неодноразово звершував Месу сам. Також служив для неокатехуменальних спільнот, і бувало по-різному, це не тисячі людей, тому для мене не було важко, що там людей було мало. Було важливо бути відкритим на людей. Тільки там я почув таку фразу: «Ні, отче, говоріть нам про Бога», коли починав говорити на різні теми, а вони хотіли слухати про Господа.

Знаємо, що у вашому житті важливу роль відіграла неокатехуменальна дорога. Як і коли ви пов’язали з нею своє життя?

Уперше я зустрівся з нею на сторінках семінарійної газетки. Я прочитав текст, який мене дуже вразив, це були роздуми Кіко Аргуельйо (засновник неокатехуменальної дороги, – прим. ред.). У семінарії не було можливості стати на цю дорогу, і потім у священстві якось теж, і я подумав, що, напевно, Бог цього не хоче. Коли почав служіння у парафії в Познані, одна спільнота шукала священика, щоб їм служив, і вони звернулись до мене. Це був для мене дуже важливий досвід. Бо в парафії, де я працював, було багато людей, часто вони приходили до нас з проблемами та питаннями, на які ми не могли відповісти. Я бачив, як навколо нас змінюється світ, він забирає наших людей, змінює їхній менталітет. Вони хоч і ходять до храму, проте голосують за аборти. І у тій спільноті я побачив Христа Воскреслого, побачив, що люди з великими проблемами можуть отримати конкретну допомогу. Це був перший досвід. А пізніше багато років у спільноті, багато благодатей від Бога. Ч и є це «Дорогою»? Це є «знаряддям», яке створив Святий Дух, щоб допомагати нам відкривати, що означає бути християнином.Ми охрещені, але це Хрещення не живе в нас, і є потреба допомогти жити цим Хрещенням. І так, як в перших століттях, знаряддям, через яке народжувались дозрілі християни, був катехумент, а іноді і довгий катехуменат (бо середовище було язичницьке) – сьогодніживемо в подібному часі, коли навколо нас в нехристиянському середовищі Святий Дух створює це знаряддя в Церкві.

Як так сталося, що після місій в Туркменістані, Ви приїхали служити в Україну? Чому саме Україна?

Причиною того, що я поїхав з Туркменістану були труднощі у відносинах між нами, тобто в моїх відносинах з моїм співбратом.  Ми були друзями. Але о. Андрій, з яким ми там працювали, мав інший характер – він поет, артист, а я – трохи інший. Ми були в єдності, завжди багато разом молились, але нам було дуже важко. Думаю, що ці страждання були потрібними для цієї місії. Після якогось часу, наставники вирішили, що краще буде зробити зміни і на моє місце приїхав священик з України, а я пішов на його місце. Ще працюючи в Познані, я мав їхати працювати в Україну, бо була така потреба. Я був згідний на це рішення, але митрополит не дозволив їхати під час душпастирського року. Приїхавши з Туркменістану в Україну, я працював у Чернігові. Там  для мене був найкращий час праці з молоддю. Потім я був настоятелем у Славутичі (40 кілометрів від Чорнобиля). Після року праці там мене призначили настоятелем парафії св. Миколая в Києві, а пізніше – Настоятелем Місіонерів Облатів в Україні (жив в Обухові).

Як Ви сприйняли новину про номінацію на єпископа?

З радістю (всміхається отець-єпископ, – прим. ред.) і з здивуванням. Не можу сказати, що я цього сподівався, але усвідомлював те, що я є кандидатом на єпископа. Коли до мене дійшло, що таке може бути, то я довгий час всередині змагався з цим. Думав, як це прийняти, щоб покірно це переживати, з довірою до Бога, щоб про це не думати, а жити тим, що є. Бог допоміг мені довіритись Йому і не думати про те, що може статись, відкласти це на майбутнє, але коли подзвонили з Нунціатури, то я здогадався, про що йдеться. Тоді я вже був готовий прийняти це. Не можна сказати, що я був сумний, я прийняв це з радістю. Певне здивування в мене є і до тепер, бо це здавалось дуже мало правдоподібним.

Які завдання Ви ставите собі як єпископ-помічник Кам’янець-Подільської дієцезії?

Насамперед – бути помічником, допомагати нашому єпископу Леону у всьому, де є потреба. Треба ознайомитися з дієцезією, багато навчитися. Я буду молитися за дієцезію, за покликання. У мене немає якоїсь конкретної програми дій, але я хочу робити те, чого хоче від мене Бог, особливо в найменших речах.

Сьогодні ми говоримо про Ваше покликання, про священство. Що Ви б хотіли сказати молодим людям, які стоять на роздоріжжі вибору життєвого покликання. Можливо, маєте якісь поради?

Перше і найголовніше, що я хочу сказати, – це те, що Бог їх любить! Дуже любить їх. Немає нічого важливішого, ніж прийняти цю любов і служити їй. Це непростий шлях. Найважливіше на цьому шляху – це зв’язок з Господом, все інше – другорядне. Це нормально, що є періоди темряви, пустині, дозрівання, але не треба боятися! Важливе навернення, зв’язок з Господом, молитва, вірність в малих речах. Не бійтеся йти цим шляхом, покликання – це щось дуже добре!

Довідка «Голосу Семінарії»: єпископ Радослав Змітрович народився 2 вересня 1962 року в м. Гданськ-Вжешщ (Польща). 1981 року вступив до Згромадження Місіонерів Облатів Непорочної Марії. У травні 1987 року склав вічні обіти. 17 червня 1989 року отримав священицькі свячення. Упродовж трьох років був вихователем у Нижчій Духовній Семінарії Місіонерів Облатів Непорочної Марії.  Протягом трьох років був помічником настоятеля в парафії Христа Царя в м. Познань. Згодом упродовж наступних чотирьох років був духовним отцем і вихователем у Нижчій Духовній Семінарії в Марковіцах. 1997 року на прохання Генерального Настоятеля Місіонерів Облатів Непорочної Марії був направлений разом з о. Мадеєм ОМІ на місію до Туркменістану, де провів три роки. У 2000 році прибув служити в Україну. Упродовж перших двох років був вікарієм у парафії Святого Духа в м. Чернігові та протягом одного року був настоятелем парафії св. Євгена де Мазенода ОМІ в Славутичі. У 2003-2006 роках був настоятелем парафії св. Миколая в Києві. Від 2006 року був настоятелем Делегатури Згромадження Місіонерів Облатів Непорочної Марії в Україні. Володіє українською, російською, польською, англійською та французькою мовами. 29 листопада Папа Бенедикт XVI призначив отця Радослава Змітровича єпископом‑помічником Кам’янець‑Подільської дієцезії. Консекрація відбулася 9 лютого 2013 року в катедрі свв. Апостолів Петра і Павла.

Дякуємо за розмову.

Розмовляли: кл. Ростислав Грабовський та кл. Євген Фізер