Моя життєва дорога!

Цього року у мене відбувся ювілей – 10 років священицького життя, і хоча це не дуже великий відрізок часу, все одно це гарна нагода поглянути на шлях мого покликання, щоб подякувати Богу за цей великий дар, а людям за підтримку. Повернення до джерел покликання необхідне для того, щоб ствердитися у вірності та відновити дух ревного служіння.

Корені мого покликання можна шукати ще у дитинстві. З огляду на те, що ми жили на краю села, я любив самотність і природу, гуляв полями, ходив до лісу, на річку і там неодноразово у своєму серці я спілкувався з Богом. Час від часу з’являлася думка, що так багато людей не знають Бога і потребують когось, хто б їм про Нього розповів! Можливо, Бог кличе мене до цієї місії? Це питання нуртувало у моїй голові і я відчував, що це Бог промовляє до мене. Про ці свої дитячі переживання і про свій досвід я ні з ким розмовляв. Це була моя таємниця.

Велику допомогу в розпізнанні мого покликання мало спілкування зі священиками. Оскільки я був міністрантом, іноді священики запитували мене про плани на майбутнє. Я відповідав непевно, казав, що мені здається, що Бог мене кличе і я хочу бути священиком. Один зі священиків мені сказав: ти не шукай того, що ти хочеш, або того, що тобі подобається, а шукай Божої волі. Якщо Бог хоче, щоб ти був священиком, то Він до тебе промовить і дасть тобі якийсь знак. Відтоді я молився про розпізнання Божої волі і про знак.

Ось в такій атмосфері народжувалося і розвивалося моє покликання. Я не мав якихось надзвичайних об’явлень чи прямих знаків від Бога, але в глибині своєї душі я переконувався, що священство – це моє покликання, це моя дорога. Ця свідомість подібна до вогню, що запалав в моєму серці і ставав дедалі міцнішим. І коли я закінчив школу, то був впевнений, що моя життєва дорога – це священство.

24 липня 1995 р. я приїхав, щоб вступити до семінарії й у вересні цього ж року розпочалось навчання. Семінарія була для мене часом надзвичайно динамічним і творчим. Багато чого нового: уроки, життя в спільноті, духовні вправи та багато інших практик були чудовою нагодою для мого розвитку. Те, що найбільше мені допомогло бути стійким у моїх рішеннях, – це дружба з деякими однокурсниками. Духовні читання разом, розмови про щоденні труднощі, а також спільно проведений час на прогулянках – це були для мене дійсно важливі моменти.

Мої свячення відбулися в рідній парафії у Мурафі 19 жовтня 2002 року. Був дуже гарний день і Служба Божа була дуже святкова. Я переживав цей момент з великим спокоєм. Я не хвилювався, у мені вирувала радість, що я приймаю таке величне таїнство. На своєму приміційному образку я розмістив цитату з листа до Римлян: «Бо яких Бог передбачив, тих наперед призначив, щоб були подібні до образу Сина Його, …яких же наперед призначив, тих і покликав; а яких покликав, тих і оправдав; яких же оправдав, тих і прославив» (Рим 8, 29-30). Цей текст я обрав, бо свідомість Божого вибрання і покликання була в мені дуже великою. Я також хотів підкреслити, що духовне життя – це шлях уподібнення до образу Сина Божого.

Після свячень я півроку працював вікарієм на парафії Христа Царя в м. Хмельницький, а потім два роки вихователем вступного курсу в семінарії в Городку. Після цього єпископ послав мене на навчання до Рима вивчати моральне богослов’я в Академії Альфонсіана. Період навчання в Римі вимагав великої відповідальності. Перебуваючи далеко від домівки, від рідної єпархії, від парафій і людей, які мене підтримували, я почувався самотнім, а іноді навіть нікому непотрібним. Тому цей час був для мене свого роду випробовуванням. Господь мене навчав, що у священстві важливий особистий зв’язок з Ним, і навіть якщо забракне людської підтримки, то в Ньому знаходиться сила і сенс твого священства.

Новим досвідом для мене став період, коли після першого курсу я поїхав на місяць в Авіано, що на півночі Італії, щоб замінити капелана в лікарні для онкологічно хворих людей. Це була велика лікарня, де було близько 120 хворих, яких я відвідував майже щодня. Моїм завданням було спілкування з хворими, з родичами, одним словом, – присутність і духовна опіка для людей, які там перебували. Особливо я любив заходити до відділення для дітей, я з ними грався або просто розмовляв. Були моменти, коли я як капелан був змушений повідомити про смерть рідної людини, це були важкі хвилини, – я бачив наскільки важлива і потрібна місія священика.

26 березня 2012 р. я захистив докторат на тему: «Ідея совісті в світогляді Миколи Бердяєва», і повернувся в Україну, щоб служити в нашій єпархії. Цьогоріч мені виповнилося 33 роки, згідно з традицією це Ісусові роки, восени я буду святкувати 10-річчя священства. Це гарні і символічні дати. Переді мною відкривається новий етап мого священицького служіння. Хотілося б прожити його динамічно і творчо. Як казав Бердяев «Творчість – це юність душі».

Я дякую Богу за дар покликання і за служіння Йому, а багатьом священикам і людям дякую за підтримку на моїй життєвій дорозі.

 На сьогоднішній день о. Віктор являється ректором Катехитичного Інститу та викладачем морального богослов’я в семінарії.