Целібат: примус чи дар Бога?
«І сотворив Бог людину на свій образ; на образ Божийсотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бут 1, 27).
Боже Слово, показуючи створення людини, говорить про неї як про істоту статеву, як про обдаровану Богом «чоловічністю» і «жіночністю».
Багато різних позицій можна зустріти щодо «чоловічностіякась темна, незнана сила; буває також позиція нехтування, відкидання: статевість стає темою табу, чимсь, чого соромляться, якоюсь злою необхідністю; останнім часом часто з’являється споживацьке сприйняття статевості: статевість ототожнюється місцем егоїстичних відчуттів, джерелом приємності, одним з багатьох споживчих товарів.
Життєва дорога більшості людей – це життя в подружжі, рідше у – самотності…
Але не всіх…
«…бувають і скопці, що самі себе оскопили задля Небесного Царства» (Мт 19, 12). Бувають такі неодружені…
Є целібатарії, є діви, посвячені Богу. Вони ніби такі самі як інші люди, а все-таки інші… Як усі інші, бачать навколо себе прекрасний, привабливий світ. Зустрічають привабливих, захоплюючих людей. Їм не чужі прагнення створення власної сім’ї. Іноді вони будують свої, людські плани на майбутнє…
А водночас в їхньому серці діється щось предивне: їм дане якесь внутрішнє відчуття живої присутності Бога. Відчуття дивне, яке не можна виразити словами, завжди інше в окремих випадках, різне, ясне і темне, слабке і сильне, радісне і болюче…
Відчуття, яке є закликом, щоб скласти себе Богу в цілковитій жертві.
В них пробуджується думка – прагнення, щоб цілковито належати тільки Богу. Він має стати їхньою єдиною любов’ю, нікому, крім Нього, не можуть належати особливим чином. Відтак вони повинні належати тільки до Бога. Йому має належати їхня душа, серце і тіло… Тільки Бога мають любити виключно, як нареченого. Так відчувають це в собі, так це бачать. Таке покликання пізнають в собі…
Іноді воно вражає їх, не раз намагаються втекти від нього. Звичайно, його не можна прийняти без боротьби.
Молода дівчина, яка відчувала в собі такий заклик, але водночас мріяла про власну сім’ю і життя у світі, молилася такою цікавою молитвою: «Господи Ісусе, чого Ти так за мене вчепився?»
Сьогодні вона є радісною, щасливою черницею. Однак була змушена пройти через період внутрішньої боротьби, коли в стражданні відкидала свої чисто людські плани і надії, а приймала Божі…
Борючись, вона усвідомлювала, що воює за прийняття Божого плану щодо себе.
Кожен, хто бореться з собою, щоб прийняти покликання до життя в целібаті чи в дівоцтві, усвідомлює це. Знає, що обираючи покликання, якого боїться, обирає Бога, а відкидаючи власні плани, іде до Нього. Як кожна людина, відчуває прагнення створити свою сім’ю, але одночасно знає, що це не для неї. Така людина усвідомлює гідність і святість християнського подружжя і родини, але знає, що якби обрала її замість целібату чи дівоцтва, перекреслила б у собі щось суттєве, назавжди втратила б скарб, який великодушно дарує їй Бог, і величезну цінність якого вже впізнає її серце. Це дійсно скарб такий великий, що не можна навіть уявити:«І співають пісню нову перед престолом, і перед чотирма істотами, і старшими. І ніхто не міг навчитися пісні, крім ста сорока чотирьох тисяч, що відкуплені від землі. Це ті, що з жінками не осквернилися; дівочі ж вони. Ті, що слідують за Агнцем, куди б не пішов. Вони викуплені з-поміж людей первістки Богу і Агнцю» (Од 14, 3-4).
Усі християни, незалежно від стану життя, є дітьми Бога, братами і сестрами Ісуса Христа, але Його нареченими є тільки ті, «що з жінками не осквернилися; дівочі ж вони».
Це звучить невірогідно, але це правда.
Бог їх створив, щоб бути їхнім Нареченим, вони створені, щоб бути нареченими Бога.
Їхня душа, серце, тіло – тільки для Нього, з Його волі… Бог не хоче, щоб ці Його вибрані обвінчались з людиною.
Що більше може отримати людина на цій землі, ніж Бога, який закликає, щоб Йому віддатись цілковито, Він прагне обвінчатися з людиною як її Наречений.
Покликання до целібату та дівоцтва в Божих задумах має привести людину до слів, які говорить наречена з «Пісні пісень»:
«О ти, що його моє серце любить…;
мій любий – мій, а я його…;
…знайшла того, кого любить моє серце,
схопила я його й не відпущу» (Пп 1,7а; 2,16а; 3,46).
Так раніше чи пізніше говорить серце людини про свого Бога-Нареченого. Спочатку воно знайшло в собі зерно покликання до целібату чи дівоцтва, засіяне Богом. З трепетом і страхом, повне побоювання прийняло його – захотіло бути тільки Божим, складаючи Богу в жертві природне прагнення створити власну сім’ю.
На початку, коли це зерно мале, жертва часто здається великою, нерідко болісно відчувається…
Але воно росте. Як кожне зерно, випускає спочатку паросток, потім стебло, листя, квіти…
Прийняте зерно заклику до цілковитої відданості Богу, якщо його берегти і живити максимальним зусиллям вірності Богу в усьому, з часом усю людину перетворює в чудову рослину, яка прославляє Бога, коли людське серце є як цвіт лілеї: чисте, захоплене тільки Богом, що співає Йому невпинну пісню слави…
І саме тоді людина бачить, що так насправді нічого Богу не дала, що все від Нього отримала: благодать покликання, благодать його прийняття і тривання, сили до подолання всіх життєвих бур і труднощів… – просто все.
Тоді триває в покірному приниженні перед Богом, прославляючи Його, повторюючи в серці подані вище слова «Пісні пісень»:
«…мій любий – мій, а я Його…
…знайшла Того, кого любить моє серце…»
Серце людини, віддане Богу, палає любов’ю до Нього, величаючи Його милосердя, якого досвідчила…
До цієї миті треба не раз доростати багато років, але доходить до неї кожний, хто прийме посіяне Богом в його серці зерно покликання.
НЕОБХІДНІСТЬ ПРИЙНЯТТЯ ПОКЛИКАННЯ
Треба його прийняти…
Треба його прийняти перш за все для себе. Адже воно є Божим даром. Є Божим закликом. Св. Апостол Павло пише: «Я бажав би, щоб усі люди були, як я (тобто жили в целібаті, в дівоцтві), та кожний має свій особливий дар від Бога, один – такий, а другий – інший» (1 Кор 7, 7). Є люди, обдаровані Божим покликанням до життя в подружжі і сім’ї, є також обдаровані покликанням до життя в дівоцтві-целібаті.
Кожен повинен прийняти такий дар, який отримав. Велике нещастя, якщо людина не розпізнає або не прийме цей Божий дар. Тоді людина не живе за Божим задумом, ходить не тими дорогами, які Бог для неї споконвіку приготував.
Бо це є покликання споконвічне. «Бо в Ньому Він нас створив перед заснуванням світу, щоб ми були святі та бездоганні перед Ним у любові, Він призначив нас наперед для себе…» (Еф 1, 4-5а). Створюючи світ, Бог бачив кожну людину в її покликанні. Кожному створив серце на міру покликання, яким обдаровує.
Бог хоче кожну людину спасти, освятити, хоче кожне людське серце наповнити собою. Робить це, однак, в міру того, скільки серце може вмістити. Одна міра сердець покликані до подружжя, інша – до дівоцтва-целібату. Без сумніву, міра сердець, створених для виключної любові Бога є більшою, їх «місткість» на Бога є більшою. У Церкві завжди говорилось про об’єктивну вищість життя дів чи целібатаріїв порівняно з подружнім життям. «Тому той, хто віддає свою дівчину заміж, робить добре, а той, хто не віддає, робить ще краще» (1 Кор 7,38). Добре, достойне, святе є християнське подружжя. Краще, достойніше, святіше є життя в дівоцтві-целібаті.
«Євангелічні ради, через які Христос закликає деяких, щоб розділяли Його досвід дівоцтва, вбогості та послуху вимагають від того, хто його приймає, рішучої волі цілковитого уподібнення до Нього… Його спосіб життя в чистоті, вбогості та послуху представляється як найрадикальніша форма життя Євангелієм на цій землі, форма, можна сказати, Божа, адже її прийняв Він сам, Людина-Бог, як вираз зв’язку, що з’єднує Єдинородного Сина з Отцем і Святим Духом. Ось чому християнська традиція завжди говорила про об’єктивну вищість богопосвяченого життя» (Йоан Павло II, Vita consecrata, 18). Життя в дівоцтві-целібаті – це життя, яке точніше відображає життя Ісуса Христа на землі, ніж подружнє життя. Воно є прийняттям тієї форми життя, яку прийняв Він, Син Божий. А Його життя є найдосконалішим. «Обов’язки і гідність християнського подружжя… нехай семінаристи належно пізнають, нехай однак усвідомлюють собі вищість дівоцтва, посвяченого Христу так, щоб великодушним вибором, після дозрілих роздумів, посвятили себе Богу з цілковитою відданістю тіла і душі».
Ця об’єктивна вищість покликання до життя в дівоцтві-целібаті не є жодною заслугою покликаних, але цілком вільним рішенням Бога, є даром, даним їм без жодних попередніх заслуг. Через сам факт покликання вони не є кращі, святіші, ближчі до Бога. Такими повинні ставати через прийняття дару покликання і через вірне виконання всього того, до чого закликає їх цей дар. Покликані до подружнього життя через це не гірші, не менш святі, не менш близькі Бога.
У них тільки інша дорога до Нього, інша міра серця, інша «місткість» на Бога.
Якщо наповнити водою більшу і меншу посудину, то чи можна сказати, що котрась з них більш або менш повна? Повні обидві в їх міру. Чи може більша посудина погорджувати меншою?
Ні, бо такою вона була зроблена.
Такими зробив їх той, хто їх створив, бо так хотів… Одна і друга виконає своє покликання, якщо буде повна.
Покликані до дівоцтва-целібату, покликані до подружжя освячуються, якщо приймають дар покликання і вірно виконують обов’язки, які з нього випливають: наповнюються Богом на міру сердець, яку отримали.
Св. Йоан від Хреста так про це говорить: «…душа з більшою або меншою здатністю може дійсно дійти до з’єднання (з Богом), не всі однак в однаковій мірі доходять, лише настільки, наскільки Господь захоче вділити. Тут подібно так, як з ощасливлюючою візією в небі. Одні споглядають більше, інші – менше, але всі споглядають Бога, всі задоволені, бо задоволена їхня духовна місткість» (Дорога на гору Кармель, кн. II, рзд. 5, н. 10).
Тому найважливішим є розпізнати своє покликання, цю «місткість» власного серця на Бога, – розпізнати і прийняти.
Великим нещастям для людини є нерозпізнання цього покликання, або неприйняття його.
Нещастям буває тоді, коли людина була створена для того, щоб посвятити себе Богові, щоб тільки Бог був її Нареченим, а одружилася з людиною. Тоді її серце буде голодне і пусте.
Не можна наповнити більшої посудини водою, вилитою з меншої.
Подібно важко жити, коли людина з Божої волі мала подружнє покликання, мала одружитись з людиною, а захотіла життя в дівоцтві-целібаті.
Тоді вона приймає на себе тягар понад власні сили…
Не можна вмістити воду з більшої посудини в меншій.
Розпізнати і прийняти покликання, розпізнати власну міру серця і наповнити її Богом – це так важливо!
Тут людина може зробити помилку.
IV. ПІЗНАВАЛЬНІ КРИТЕРІЇ ПОКЛИКАННЯ ДО ДІВОЦТВА-ЦЕЛІБАТУ
Розпізнати покликання…
Розпізнати власну міру серця для Бога.
Це необхідно, але нелегко…
Чи є якісь знаки, які можуть допомогти в цьому пізнанні? Спробуємо поглянути на деякі.
1. «І надійшло до мене слово Господнє: Не бери собі жінки, і нехай не буде у тебе ні синів, ні дочок у цій місцевості» (Єр 16, 1-2).
Пророк Єремія жив у целібаті. Він обрав цей стан життя, бо отримав Божий заклик, щоб жити без власної природної родини. І це є той суттєвий знак: Божий голос, що кличе до життя в дівоцтві-целібаті.
Божий голос, що як сонце, яке освітлює світ. Сонячне однорідне біле світло набирає різних кольорів, різних відтінків залежно від того, на що падає. Воно виглядає щораз іншим, коли падає на воду, на квіти, дерева…
Так само і Божий голос, що кличе до життя в дівоцтві-целібаті: він один, але відбивається в різних видах, формах, «кольорах» в залежності від «виду», «форми», «кольору» серця, на яке падає. Треба сказати, що в кожному серці він відбивається дещо інакше, бо немає двох однакових сердець. Спільним знаменником цих різних форм, видів є велика цінність життя в дівоцтві – целібаті, яку бачить покликана людина.