Боже, який Ти добрий!!!

 Про свою життєву дорогу з нами поділився священик, який будучи простою людиною, має однак непросту священицьку дорогу, яка проходила через німецький полон, в часі Другої Світової Війни, важку семінарійну формацію та подальшу працю як священика в атмосфері комуністичної окупації Польщі та України, нелегку душпастирську працю на теренах Поділля, яке було особливо зранене атеїстичною пропагандою. Отже цим священиком є отець Владислав Корчинський, який і до сьогоднішнього дня ревно та жертовно працює для спасіння душ.

Отче, розкажіть, будь ласка, щось про Вашу родину, де Ви народились і чим займались до семінарії?

Мої батьки були хліборобами, важко працювали, обробляючи землю. Я народився 1 серпня 1924 року в с. Липівка Рогатинського р-ну, Івано-Франківської області. Навчався в школі до шостого класу. У своєму рідному селі, коли мені було вже сімнадцять років, мене застала війна, і коли прийшли німці, то мене вивезли до Франції. Там я був у концтаборі, працював на шахті аж до кінця війни (три роки).

         Напевно, якби залишився вдома, то не вижив би. Для мене німці стали добродіями, бо вивезли мене з того села. У своєму селі я навчився від пастухів виробляти кошики. У концтаборі я зробив комусь один кошик, і після цього мене перевили з шахти робити кошики для кухні, що полегшило моє життя. Я постійно роздумував над своїм майбутнім, адже мав можливість потайки залишитись у Франції. Проте чув Божий голос, що повинен повернутися назад. Коли я повертався назад, Берлін був уже захоплений російськими військами. До 2 травня 1945 року я працював слюсарем у Берліні. Коли закінчилась ІІ Світова Війна, нам дозволили виїхати додому і доїхавши до Познані (Польща), я дізнався, що у моєму селі ще досі небезпечно. У Катовіцах Святий Дух мене затримав, і я почув на зупинці знайомий голос. Це був настоятель з мого села. Він сказав до мене: «Уже не їдь до рідного села, костел знищили, там небезпечно…» Тоді я знайшов у Польщі рідних і рік прожив у них. Після цього мене забрали в армію, що було великою благодаттю для мене. З’явилась можливість вчитись в офіцерській школі. Я дуже хотів літати, це була моя мрія. Але мені заборонили, тому що дізналися, що я був у Франції (а це Західна країна). Відтак мене відправили до скромної школи вчитися на шофера (у цю мить о. Владислав сказав: «Боже, дякую Тобі!» – автор). Усім Бог керує.

У місті, де я служив, 15 серпня виходить паломництво на урочистість Успіння Пресвятої Діви Марії. Того дня я пішов у місто по справах і, не дійшовши до запланованого місця, зайшов до храму. Саме тоді звідти виходила процесія, на чолі якої йшов священик, несучи хрест. Тоді якась жінка підійшла до мене і каже: «Ти ж солдат, понеси хрест». Тоді я взяв у священика хрест і сказав до нього: «Але я тільки хвилину понесу, бо мені потрібно повертатися до казарми», а він відповів: «добре-добре, добрий Бог допоможе, і хтось інший візьме хрест». Так ми йшли годину, дві, три… це було 15 км. Якась Божа сила говорила мені: «не віддавай хрест, неси, ти дійдеш до кінця!» Коли ми дійшли до кінця, я почав переживати, бо повинен був уже бути у військовій частині. Це могло дуже погано закінчитись. Дорогу, якою ми йшли п’ять годин, я пробіг назад за півтори. Боже, дякую Тобі, що мене без проблем впустили назад. Потім я часто замислювався над цією подією. Чому він дав мені той хрест? Я ж не був настільки побожний. Тоді я отримав лист, що моя мама з 14 на 15 серпня помирала. Цей лист був скроплений сльозами сестри. «Більше з мамою не побачишся» – писала в листі сестра. Я ніяк не міг цього прийняти, бо був дуже прив’язаний до дому. Тоді мої приятелі по службі запросили мене на забаву, бо казали: «де знайдеш жінку, як не там?» Боже коханий, пішов я на ті танці. Там мені з’явилася моя померла мама, кажучи, «сину, я тебе дуже люблю і бажаю тобі всього найкращого». Сила Божа перемогла, і я більше на ті танці не ходив. Тоді я вирішив жити у жалобі замість одного року два роки. У пам’ять про маму я на забави не ходив. І це був перший голос Божий про покликання. Після цього випадку я почав більше у молитві звертатись до Бога. Через деякий час я зустрів у Познані христусовців (отці Товариства Христового), які говорили мені про священство. У Познані христусовці сказали мені, що не можуть прийняти мене, бо я повинен пройти нижчу семінарію (адже я закінчив неповні 6 класів). І сказали, що така семінарія є у Вроцлаві.

Отче, скільки Ви навчались у нижчій семінарії? І розкажіть дещо про Ваші семінарійні роки?

В нижчій семінарії у Вроцлаві (Польща) я провчився 4 роки. Паралельно я ходив до загальної школи (уроки були ввечері), де за один рік пройшов матеріал двох років. Закінчивши середню школу і нижчу семінарію, мене прийняли до вищої семінарії у Вроцлаві, де я провчився п’ять з половиною років. Вчився з Божою допомогою, деякі екзамени йшли важко, а деякі легше. Великого значення у нашій семінарії надавали моральному богослов’ю, тому що священик повинен бути добрим сповідником.

Де і як ви прийняли свячення, а також де відбувалися ваші приміції?

Мене висвятили на священика 23 червня 1957 року. За два місяці до священицьких свячень я написав листа до батька, бо за 10 років ні разу не був вдома. І батько відповів, що дуже хоче, аби я відправив приміції в рідному селі, але це була велика проблема з огляду на антирелігійну пропаганду в Радянському Союзі. Також були проблеми з оформленням документів, бо саме в той час відбувався молодіжний фестиваль у Москві. Допомогою в отриманні дозволу стала сутана, бо перший раз мене прийняли за звичайного світського, а коли прийшов у сутані, то чудом усе вирішилось, і то дуже швидко, і це при тому, що людина в сутані у 1957 році після відвідин міністерства закордонних справ радше могла потрапити у в’язницю, ніж за кордон, і для мене це було велике чудо Божого Провидіння! На знак вдячності я поїхав до Ченстохови.

Інше чудо сталось, коли мене певні священики у Ченстохові попросили доставити в одну з Львівських парафій велику кількість різних релігійних предметів. Для мене це було ще більш нереальним, ніж отримання дозволу на виїзд, бо в ті часи було категорично заборонено щось подібне везти та ще й в таких кількостях. Я також був у сутані. Жінка-прикордонник мене пропустила, але мала ще бути перевірка в самому поїзді. І коли митник побачив у мене таку велику кількість релігійних предметів, то відправив мене на пункт перевірки, а перед тим звинуватив мене в тому, що я шпигун. Зі мною у вагоні їхали якісь військові, і їхній старший чув всю розмову, він сказав, щоб кожен солдат набрав собі скільки тільки міг тих різних предметів, які я віз, і я пішов на перевірку з декількома розаріями, там мене довго не тримали і через 15 хвилин я вже був в поїзді. Мені повернули все, що взяли, і я з цим добром приїхав у рідне село. На свято Петра й Павла я мав відправити першу Службу, ніхто про це не знав. Коли почав відправляти, а було це вже ввечері, то до мого дому зійшлося дуже багато людей, яким я уділяв різні таїнства, службу закінчив вже ранком. Такі були мої приміції.

А де проходили подальші ваші священицькі роки?

До кінця вісімдесятих років я працював у різних парафіях Вроцлавської дієцезії. І десь у той час сестра захотіла, щоб я переїхав в Україну. Почали оформляти документи, через півроку я вже був у рідному селі.

Як ви потрапилидо Городка?

Так сталось, що перебуваючи у Львові, я зустрів там о. Владислава Ванагса, який запросив мене працювати у Городку. Довгий час я обслуговував парафії в Сатанові та Підлісному Олексинці.

Отче, ми знаємо що Ви їздили до Сполучених Штатів Америки, розкажіть чому і як це було?

У той час в Підлісному Олексинці не було храму, і о. Ванагс турбувався про його побудову. Отець Владислав Ванагс та тодішній викладач семінарії о. Ян Нємєц порадили мені поїхати до Меджугорії, щоб помолитись за цю справу. Там я зустрів людей з Америки, які дали мені трохи грошей, та ще й запросили мене до себе зібрати там кошти самому. Після оформлення документів я поїхав до Нью-Йорка. В аеропорту мене мав зустріти чоловік, який дав запрошення, але він не прийшов. До мене привели працівника аеропорту, який знав польську мову, і він запросив мене до себе до дому, бо його жінка працювала в парафіяльному храмі, а там священики мали б відвести мене на потрібне місце. Коли я зустрівся з тим чоловіком, який дав мені запрошення, то я був дуже здивований, бо думав, що він якийсь бізнесмен, а виявилося, що він бідніший за мене, не мав власного житла, і служив при костьолі, але добрий Бог мав для мене свій план. Той чоловік привів мене у парафію, де я познайомився зі священиками, які возили мене по храмах: я звершував Служби та говорив проповіді. В основному це були Служби для польської діаспори, але не тільки. В Америці я був 3 місяці замість одного тижня, і зібравши певну суму, повернувся в Україну. За зібрані кошти було побудовано храм у вищезгаданому селі.

Не зважаючи на Ваш поважний вік, Ви ходите до дітей в дитячі садочки та школи, також до хворих в лікарні. Чим Ви там з ними займаєтесь?

Я намагаюся щось їм розповідати про Бога, молюсь, співаю, роздаю іконки. Школярі, які знають мене ще з садочка, запрошують мене до своїх   класів. Діти дуже радо мене зустрічають і завжди запрошують наступного разу. Зі старшими я розмовляю на релігійні теми, поясняю Божі заповіді. Часто молодь просить мене про молитву чи пораду, і я ніколи не відмовляю.

А чи бувають труднощі з проповідуванням?

У проповідника завжди є труднощі з проголошенням Слова Божого, але добрий Бог мені допомагає, бо відкриває не лише двері школи, але й серця. В лікарнях також проголошую Слово Боже і втішаю людей, які страждають.

Отаке моє життя, за яке я дуже вдячний Богу і Діві Марії.

Боже, який ти добрий!

Розмовляли: кл. Євген Фізер та кл. Ростислав Грабовський