Піду за тобою

Особисто для себе, я знайшов і знаходжу в них, вичерпну відповідь на ідентичне запитання, яке у свій час поставив, але і досі ставлю Господу. Він знає мене краще ніж я сам себе. Адже Він творив мене, і  Він творив план мого життя.  Від Нього вийшов, для Нього маю жити і жити так, щоб до Нього повернутись, бо для Себе сотворив мене. Отож краще покладатись на Нього, аніж на себе та на свої знання.

 «Не бійся, бо я тебе викупив, прикликав тебе твоїм ім’ям, ти – мій!» (Іс. 43,1). Це другий фрагмент Святого Писання, який розвіює мої сумніви. Так, Бог кличе по імені, кожного особисто. Бачимо як Господь обирає своїх учнів. Єв. Марко описуючи цю сцену в 3,13 напише: «Ісус вийшов на гору й покликав тих, що їх сам хотів». Бог обирає не гідних, не пристойних, не мудрих, не розумних, а як пише Євангелист, тих, яких сам хоче. І так триває аж до сьогодні. Його логіка для нас часто не зрозуміла тому, що у Нього своя логіка – Божа! Людина дивиться і оцінює ззовні, а Він дивиться в глибину серце. Цікаво, що Він в моєму там побачив?:) Сподіваюсь як зустрінусь з Ним, то запитаю. Я переконаний, що серед тих, серед яких я ріс і з якими виховувався, були більш достойні кандидати. Але Господь чомусь зупинився на мені, так захотів Сам. (Сподіваюсь Господи, що ти не жалкуєш про свій вибір. Знаю! Тобі не легко зі мною, але я стараюсь, і старатимусь. Господи ти все знаєш!!!).

 Коли чуєш в глибині серця голос який промовляє: «Ти – мій» не на день, не на два, а навіки, то розумієш, що нікому іншому не можеш належати. І він не просто промовляє, а кричить, особливо тоді, коли в серце закрадається «Щось», а найчастіше «Хтось», хто не повинен там бути. Господь бореться за тих, хто є Його власністю і за це Йому подяка. Усього цього досвідчую, тому що: «Ревнивий – ім’я Господнє, він Бог ревнивий» (Вих 34,14), коли його місце намагається зайняти творіння. «І Він призначив дванадцятьох, щоб були при Ньому…» (Мр.13,3) Бути постійно біля Господа ось місце покликаних. І лише зараз починаю більше усвідомлювати і розуміти, що для того я обраний, щоб бути при Ньому, щоб бути в Його школі – в школі Христа, а Він, щоб був у мені.

 Молодь часто ставить стандартне запитання: Отче, а чому ви стали священиком? Або: Отче, а як ви відчули, що ви хочете бути священиком? І ось тут в мене завжди виникають проблеми з відповіддю. Тому що начебто знаю, що сказати, а виразити словами не можу. Та роздумуючи над цим усвідомлюю, що відповідь на це  запитання дає сам Ісус: «Не ви мене вибрали а я вас вибрав» (Йоан 15,16). Отож, здається мені, що адресатом цього запитання має бути Ісус.  А сформульоване воно, має бути так: «Господи! А чому ти обрав саме його бути священиком?». А Господь завжди дасть вичерпну відповідь.

  Можна передати те, що я почув, але набагато важче передати те, що я відчув. Важко передати те, що робить Господь в моєму серці, те чого я досвідчую. Та той хто має зрозуміти той зрозуміє: «Не всі це слово розуміють, а ті лише, кому дано» (Мт.19,11). Можу сказати, що я це зрозумів стоячи на колінах перед Розіп’ятим Христом. Пригадую собі той день. Храм. Молодь. Молитовна атмосфера. Свічки. І адорація Розіп’ятого Христа. Саме там я вперше сказав Господу: піду за тобою, але, Господи, мій страх більший, аніж прагнення тобі служити. Але і над цим, так як і наді мною  Господь  не зволікаючи потрудився своєю Божою рукою.

Часто на запитання дівчат, яким так шкода молодих хлопців, і які після запитання: «Клерик, а чому ви пішли в семінарію!» важко зітхають. Хлопці жартома відповідають: «Та, мав дівчину, а вона мене кинула. І ось, розчарувався в житті і вирішив стати священиком». Та в моєму випадку все було зовсім не так, або майже не так. Той голос, який постійно твердив «Ти – Мій», був набагато сильніший. Відчував я його давненько, та просто, як говорить молодь, частенько вмикав режим сніжинку.

  Ісус так делікатно, не накидаючись, «причепився» до мене, досвідчити такого я бажаю кожному. Щиро кажучи, своїм кроком я здивував багатьох, бо від мене можна було очікувати різного, але не цього. Уже перебуваючи в семінарії, я чув відверті слова людей: «Це не твоє, ти не будеш священиком». А хтось говорив: «Я тебе знаю, ти хоч мучитимешся все життя, але ти доб’єшся свого». Як добре, що лише Бог може дивитися в глибину людського серця. Так як і кожна молода людина, мав різні плани, щодо свого життя, різні мрії. Хоча на початку вони не співпадали з планом  Отця  та поступово Він їх  не зруйнував, а перемінив, переконавши мене, що саме так буде найкраще. Він мене обрав, а я, здається, навіть не дуже опирався. Більше того, пам’ятаю, що своїми молитвами спонукав Його, щоб Він це зробив якнайскоріше.

  Я не міг дочекатись, коли потраплю в Семінарію. Та коли я туди потрапив, то зрозумів, що  дійсно я «потрапив», та ще й непогано. Потрапив в сіті Господні, і дай Господи, щоб в цих сітях я і помер. Було мені майже 17, тобто майже дорослий. Як говорять, відразу від маминої спідниці, тай в семінарійну теплицю. Як згадують однокурсники, а зараз уже брати в священстві, дивлячись на мене, думали, що приїхав міністрант з 8-го класу подивитись на семінарію. Але, на жаль, я їх мусив  розчарувати, коли гордо і впевнено увійшов в клас, щоб здавати вступні іспити:). Та можу з впевненістю сказати, що незважаючи на мій юний вік, цей крок був цілком свідомий і зрілий.  Напевно, якби я не зробив його тоді, то не зробив би його ніколи, це був сприятливий час (кайрос) для мене. І я думаю, що якби повернути його назад, то зробив би той же вибір.

Багато завдячую тим священикам, через яких Господь діяв в моєму серці. Вони показали мені приклад істинно священицького життя, кожен з них вніс якусь лепту. «Син чоловічий прийшов не на те, щоб йому служили, лише щоб служити…» (Мк.10,45). Священик – служитель той, хто служить, а не той, хто хоче, щоб йому служили. Той, хто любить, а не чекає любові. Ті, які мене виховували у вірі, дали мені саме такий приклад священства. Вони завжди горіли і згоряли для людей. І дякувати Богу, іншого прикладу я не знав. Хотілось би також завжди служити, любити, горіти для Тебе Господи і для дітей Твоїх.

о. Олександр Лаврентьєв